Біле Ікло - Джек Лондон

Він опритомнів уранці, лежачи на плескатому камені. Яскраво світило й пригрівало сонце. Здаля до його слуху долинуло мукання оленят карибу. Він невиразно пам’ятав дощ, вітер і сніг, але він не знав, скільки часу його переслідувала негода — два дні… два тижні… Якусь часину він лежав нерухомо, і щедре сонце струменіло на нього своїми променями, насичуючи теплом його жалюгідне тіло. «Гарний день», — подумав він. Можливо, йому вдасться визначити напрямок за сонцем. Зробивши болісне зусилля, він повернувся на бік. Там, унизу, неквапливо текла широка ріка. Вона була йому незнайома, і це його здивувало. Він повільно стежив за її плином, дивився, як вона звивається серед голих, похмурих пагорбів, ще похмуріших і нижчих, ніж ті, які він бачив досі. Він повільно простежив за течією незнайомої ріки майже до самого обрію й помітив, що вона впадає у світле блискуче море. Та це його не схвилювало. Він лише подумав: «Дуже дивно, це або міраж, або марення, плід хворобливої уяви». Його думка утвердилася, коли він помітив ще й корабель, який стояв на якорі посеред сяйливого моря. Він заплющив на мить очі й знову розплющив. Дивно, та видиво не зникає! А втім, нічого дивного. Він знав, що в серці цієї безплідної землі немає ні моря, ні кораблів, так само як немає патронів у його незарядженій рушниці.

Він почув за своєю спиною якесь сопіння — чи то подих, чи то кашель. Дуже повільно, переборюючи неймовірну слабкість і заціпеніння, він повернувся на інший бік. Поблизу він нічого не побачив і почав чекати. Знову почулися сопіння й кашель, і між двома шпичастими каменями, за двадцять кроків од себе він побачив сіру вовчу голову. Вуха не стирчали догори, як це йому доводилося бачити в інших вовків, очі помутніли й налилися кров’ю, голова безсило похнюпилася. Напевне, вовк був хворий: він увесь час чхав і кашляв.

«Принаймні це мені не ввижається», — подумав він і знову повернувся на інший бік, аби побачити реальний світ, не оповитий маревним серпанком. Але море так само блищало віддалік, і так само чітко було видно корабель. Можливо, це таки правда? Він заплющив очі й почав думати — і зрештою допетрав. Він ішов на північний схід, віддаляючись від ріки Діз, і потрапив у долину ріки Коппермайн. Ця широка, повільна ріка й була Коппермайн. Це море, що блищить, — Північний Льодовитий океан. Цей корабель — китобійне судно, що запливло далеко на схід від гирла річки Маккензі, воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав мапу Компанії Гудзонової затоки, яку йому колись доводилось розглядати, і все стало чітким і зрозумілим.

Він сів і почав обмірковувати найневідкладніші справи. Обмотки з ковдри зовсім зносилися, ноги в нього були намуляні до живого м’яса. Ковдри вже не було. Рушницю й ножа він згубив. Шапка теж пропала, але сірники в капшуку за пазухою, загорнені в пергамент, лишилися цілі й не відсиріли. Він подивився на годинника — той ішов і показував одинадцяту годину. Мабуть, він не забував його заводити.

Він був спокійний і при тямі. Попри страшну слабкість, він не відчував ніякого болю. Їсти йому не хотілося. Йому навіть неприємною була навіть сама думка про їжу. Все, що він робив, робилося за велінням розуму. Він відірвав холоші до колін і обв’язав ними ступні. Дивно, але відерце він чомусь не кинув. Перед походом до корабля треба буде випити окропу. Він передбачав, що шлях буде дуже важкий.

Його рухи були повільні. Він тремтів, наче його била гарячка. Він хотів набрати сухого моху, але не зміг зіп’ятися на ноги. Кілька разів він спробував устати і зрештою поповз рачки. Раз він дуже близько підповз до хворого вовка. Звір неохоче відступив й облизнув морду, насилу ворушачи язиком. Чоловік помітив, що язик був хворобливого, жовтувато-бурого кольору, покритий зашкарублим слизом.

Випивши окропу, він відчув, що може звестися на ноги й навіть іти, хоча сили геть покидали його. Йому доводилося чи не щохвилини відпочивати. Він ішов слабкими, непевними кроками, і такими ж слабкими, непевними кроками плентав за ним вовк.

І цієї ночі, коли блискуче море зникло в пітьмі, чоловік зрозумів, що наблизився до нього не більше ніж на чотири милі.

Уночі він увесь час чув кашель хворого вовка, іноді крики оленят. Навколо вирувало життя. Це життя вирувало силою і здоров’ям. Він розумів, що хворий вовк шкандибає слідами хворої людини, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці відкривши очі, він побачив, що вовк дивиться на нього з тугою й пожадою, підібгавши хвоста, мов пес. Звір тремтів на холодному вітрі й тужно шкірив зуби, коли людина зверталася до нього голосом, подібним до хрипкого шепоту.

Зійшло яскраве сонце, і цілий ранок він, спотикаючись і падаючи, прямував до корабля на морі. Була чудова погода. Почалося коротке бабине літо північних широт. Воно могло протриматися тиждень, а могло скінчитися завтра чи післязавтра.

Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що, можливо, це Біллів слід, але подумав байдуже. Йому було однаково. Фактично він перестав бодай щось відчувати і хвилюватися. Він уже не відчував болю. Шлунок і нерви немов дрімали. Однак життя, що жевріло в ньому, гнало його вперед. Він дуже стомився, але життя в ньому не хотіло танути, і саме тому чоловік їв болотні ягоди й пічкурів, пив окріп і стежив за хворим вовком, не зводячи з нього очей.

Він ішов слідом тієї людини, котра повзла рачки, і незабаром побачив кінець її шляху: обгризені кістки на мокрому моху, що зберіг сліди вовчих лап. Він побачив туго натоптану торбину з оленячої шкури, таку саму, яка була і в нього, — роздерту гострими зубами. Він підняв ту торбину, хоча його ослаблі пальці вже не мали сил утримати таку вагу. Білл волочив його до скону. Ха-ха! Ох він ще посміється над Біллом. Він виживе і візьме торбину на корабель, що стоїть посеред сяйливого моря. Він засміявся хрипким, жахливим сміхом, що скидався на вороняче каркання, і хворий вовк відгукнувся на нього тужним виттям. Чоловік одразу замовк. Як він міг брати Білла на кпини, якщо від Білла залишилися тільки ці біло-рожеві обгризені кістки?

Він відвернувся. Так, Білл