Біле Ікло - Джек Лондон
О дев’ятій годині він забив великого пальця ноги об скелястий виступ, заточився і впав од утоми та знемоги. Якусь часину він лежав нерухомо на боці. Потім його тіло мов чуже вислизнуло із попруг, нарешті він незграбно сів. Морок ще не встиг оповити землю, і в сутінках він почав нишпорити серед каміння, збираючи сухий мох. Набравши оберемок, він розвів багаття — тліюче, курне — і поставив на нього олов’яного казанка з водою.
Він розпакував тюк і найперше полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Задля впевненості він перераховував тричі, потім розділив їх на три купки й кожну загорнув у пергамент. Одного згортка він поклав до порожнього капшука, другого — за підкладку зношеної шапки, а третього — за пазуху. Та раптом його охопив панічний страх і він розгорнув усі три згортки й знову перелічив. Шістдесят сім.
Біля багаття він просушив мокре взуття. Від мокасинів залишилося мокре дрантя, шкарпетки зносилися і ноги намулялися до крові. Щиколотка пульсувала, і він ретельно оглянув її. Вона розпухла до розмірів коліна. Він одірвав довгу стьожку від ковдри і зробив тугу пов’язку. Потім відірвав ще кілька стьожок і обмотав ними ноги, аби замінити шкарпетки і мокасини. Затим випив окропу, завів годинника й поліз під ковдри.
Він спав як убитий. До півночі смеркло, але не надовго. Сонце зійшло на північному сході — принаймні у тій стороні світало, адже сонце ховалося за сірими хмарами.
О шостій годині він прокинувся, спокійно лежачи на спині. Він утупився у сіре небо і потерпав од голоду. До нього долинуло голосне пирхання. Обернувшись і звівшись на лікті, він побачив оленя карибу, який насторожено, проте із цікавістю дивився на нього. Олень стояв кроків за п’ятдесят, не більше, і він одразу ж почув пахощі оленини, що шкварчить на пательні. Він мимоволі схопив незаряджену рушницю, прицілився й натиснув на курок. Олень пирхнув і кинувся геть, стукаючи копитами по камінцях.
Чоловік, вилаявшись, жбурнув незаряджену рушницю. Потім спробував звестися на ноги, голосно стогнучи з болю. На те пішло багато часу та сил. Його суглоби були мов іржаві шарніри. Кожен рух коштував йому величезних зусиль. Коли він нарешті зіп’явся на ноги, то ще довгу хвилину втратив на те, щоб випростатися і стати прямо, як належить людині.
Він доплентався до пагорка і роззирнувся довкруж. Ні деревця, ні кущика — лише море моху та подекуди сіріють брили, озерця та струмки. І небо було сіре. На сонячне світло не було й натяку. Він не міг визначити північний напрям, і навіть забув, звідкіля вчора ввечері прийшов. Але зі шляху він не збився. Це він знав. Невдовзі він прийде в Край Маленьких Патиків. Він знав: він неподалік, ліворуч, можливо, навіть за наступним пологим пагорком.
Він повернувся, аби скласти тюк. Перевірив наявність трьох згортків із сірниками, перераховувати не став. Однак він зупинився, замислено дивлячись на плескату, вщерть натоптану торбинку з оленячої шкіри. Торбинка була невеличка і могла поміститися у долонях, але важила п’ятнадцять фунтів — стільки ж, скільки решта багажу, — і це його тривожило. Нарешті, він відклав торбинку і почав збирати тюк. Та раптом він кинув на неї погляд, швидко схопив її й із зухвалим блиском в очах роззирнувся, наче цей пустельний край збирався відібрати в нього золото. І коли він зіп’явся на ноги й поплентав далі, торбинка лежала у тюку в нього за спиною.
Він звернув ліворуч і пішов, вряди-годи зупиняючись та зриваючи болотні ягоди. Нога в нього заклякла, кульгати він почав дужче, та порівняно із болем у шлунку цей біль не відчувався. Голод мордував його нестерпно. Біль дедалі затятіше гриз його, і він уже не розумів, куди слід іти, аби прийти в Край Маленьких Патиків. Ягоди не гамували дошкульного болю, лише подразнювали язик і піднебіння.
Коли він дійшов до невеликої балки, з-поміж каміння і купин просто на нього із гучним лясканням крил та криками знялися білі куріпки. Він пожбурив у них каменем, але схибив. Перегодя він поклав тюк на землю і почав підкрадатися до них поповзки, як кішка підкрадається до горобців.
Штани подерлися об гострі камені, від колін тягся кривавий слід, але він не відчував болю — його заглушив голод. Він повз водянистою моховою губкою; його одяг намок, тіло змерзло, але його так мордував голод, що йому було байдуже до всього. А білі куріпки пурхали над ним і нарешті це «кр, кр» здалось йому глузуванням; він вилаяв куріпок і почав гучно перекривляти їхній лемент.
Якось він мало не наткнувся на сплячу куріпку. Він не бачив її, поки вона не спурхнула йому просто в обличчя зі свого прихистку серед каміння. Та хоч як швидко спурхнула куріпка, він-таки встиг схопити її — і в руці в нього залишилося три хвостових пера. Спостерігаючи за польотом куріпки, він відчував до неї таку ненависть, ніби вона була для нього запеклим ворогом. Потім він повернувся до свого тюка і завдав його на спину.
Надвечір він дістався болота, де дичини було значно більше. Повз нього, ніби знущаючись, поважно пройшло стадо оленів, голів з двадцять, та так близько, що їх можна було підстрелити з рушниці. Ним оволоділо дике бажання бігти за ними, він був певен, що наздожене стадо. Назустріч йому трапилася чорна лисиця із куріпкою в зубах. Він заволав. Лемент був страшний, але лисиця, злякано відскочивши, таки не впустила здобичі.
Увечері він дійшов до струмка — той подекуди поріс очеретом, і від вапна вода в ньому була як молоко. Міцно вхопившись за очеретину, він висмикнув цибулину завгрубшки із цвях. Пожива виявилася м’якою й смаковито хрумала на зубах. Але волокна були жорсткі. Як і ягоди, вони були водянисті й не поживні. Він скинув свою поклажу та рачки поповз до очерету, де хрумтів і чвакав, ніби жуйна тварина.
Він був виснажений до краю, а тому його весь час хилило до сну, та бажання дійти до Краю Маленьких Патиків і страшенний голод не давали йому спокою. Він шукав жаб у озерах, копав руками землю, сподіваючись відшукати хробаків, хоча знав, що
