Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

пліч спадало чорне волосся. Чорне як ніч, вибивалось з-над скроні лишень одне сиве пасмо. Священик Местивой уже збагнув, хто був перед ним. — Пощо мовчиш, хулителю богів і небес? До тебе мовлю я! — скипів Олег, Местивой ступив до нього крок, заклав руку за пасок. Олег розглядав його гарячково-нетерпляче. Невже отією єдиною рукою сей старець здатен передавати вічности хулу і славу земель і володарів? Але... пощо не зігнув перед ним хребта? — Я єсмь священик сего храму. Ти вгадав, Вольже. Чого прийшов? — А щоб тобі сказати: годі розставляти свої ромейські сіті над Києвом. Годі ловити довірливі і чесні душі. Твориш гріх. Сього не дозволяю більше у Києві. — Не примножуй гордих і свавільних речей, Вольже. Прийшов-бо не у свою вотчину, Олег не чекав зустріти такого зухвальця в одязі тихого служителя Бога. — Пощо хулиш повелителя сеї землі? — кинув з-за спини Олега боярин Олій. — Не його се земля, боярине, відаєш-бо! І не йому тут ряст топтати! — Местивой гордо тріпнув сивим чубом і, не кліпаючи повіками, пронизливо вдивлявся в тверде обличчя Олега. Бачив, як гаряча хвиля гніву владно вливається в його плечі, руки, як смикнулись у стременах ноги. — Я віддам твоє тіло птахам небесним і звірам лісовим! — гримнув розлючено Олег. Але погляд його знову зачепився за порожній рукав правиці, потім перейшов оглядати ліву руку, яку Местивой все ще тримав за паском. При тому погляді священику зробилось якось ніяково — він глибше засунув ту свою єдину руку за пасок, ніби хотів десь із глибини свого старечого тіла набратися сил, може, для останніх своїх гордих слів, які він ще встигне сказати на цій землі. — Нечестиві твої помисли, володарю. Але моє тіло не знищать ані птахи, ані звірі. Воно ляже у сю землю Оскольдову. Бо се він творив на цій землі добро, і сіяв мудрість, і ставив храми, і заводив письмена. А ти все це загарбав мечем. Від меча тобі й погинути! — Побачимо! — Олег зіскочив з коня, рішуче пішов до храму. Але священик випрямив свою лівицю й перегородив йому дорогу. — Не достойний заходити у святе місце...— прохрипів священик.— Не оскверняй святі могили... Дружина завмерла. Боярин Олій витер рукавом своє широке, завжди масне лице. Його короткі білясті повіки закліпали над маленькими цятками очиць. Олег миттєво рвонув меч із лагалища і рубонув над священиком. Щось гупнуло поряд з ним, щось хлюпнуло. Змокріли довгі поли чорної ряси. Біля ніг Местивоя розпливалась червона калюжа. Онімілий священик не зрушив з місця. Олег просунув меч уперед, відчинив ним двері храму — і зайшов усередину. Тиша і прохолода вдарили в його розгарячене обличчя. Журливо блимали під трьома іконами три тонкі воскові свічечки. Попід стінами зашаруділи якісь тіні. Олег підійшов до різьблених позолочених воріт амвона, рвонув їх. Зайшов за царські врата. Тут було майже порожньо. Лишень один стілець і дощаний столик притулилися до бокової стіни. На столику лежав сувій пергамену. А поряд товста, в ошатному окладі книга. Се ті самі книги, що несуть крізь віки славу і неславу людську... Отут і возславлений останній володар Києвичів — князь Оскольд... Отут, певно, вже зганьблене навіки його, Олегове, ім'я, ім'я переможця!.. Зганьблений отією лівицею, якої вже немає... Го-го, нехай тепер щось напише возносливий нечестивець! Нічого вже не напише отець Местивой. Навіть добрих слів не напише про Олега, обранця богів. Але ж де воно, оте, що написане? Олег підняв угору ще скривавлений меч і несамовито почав рубати на шматки і пергамен, і книгу, і поверхню стола. Розколовся на дрібні черепочки кухлик із чорною в'язкою рідиною, розлетівся ошатний срібний оклад книги, на долівку посипались дрібні посічені шматочки пергамену і тріски... Ось!.. Ось тепер нічого не дістанеться нікому — ні слави, ні хули! Нічого й не було. А є тільки він, звитяжець і завойовник! І все, що довкола, все, все його! І храмець сей хай зникне у вогні! Зараз же! Як навіжений вилетів на ґанок. Його мечники і кілька бояр уже спішились. — Паліть се гніздо безчестя! — люто крикнув до них. — Мечники забігали, заметушились. Поперед них вертлявий Олій уже викрешував огонь для підпалу. Местивой усе ще стояв, обіпершись об стіну. Враз він стрепенувся. Вони хочуть спалити Божий храм! Священні книги... пергамени... Бігти — врятувати!.. Йому здавалося, що він щосили біг. Насправді тих сил у нього вистачало, щоб ледве пересунути ноги і вповзти боком у церквицю. Перед його очима все пливло, гойдалось, під ногами хиталась твердь. Відразу ж до нього підійшло два молільники — десь у кутку їх і не видко було. — Поможи отцю, синку,— прошепотіла жінка до малого хлопчика. Отрок узяв його за полу ряси і спитав: — Ти хочеш туди? — ткнув пальцем на розтрощений олтар.— Там він усе порубав! — Синку, біжи візьми, що можна ще... Там пергамен країни нашої... країнців-русів доля! Хлопчик метнувся за царські врата. — Скоріше, Степку, усе, що бачиш, забери. І тікай. Вони зараз підпалюють сей храм. Хутчіш-но! Отрок за хвилю вибіг назад. У пелені сорочечки купою лежали рештки потрощених пергаменів. — Оце усе, що було... Священик мовчки дивився на сю купу сміття, і по його глибоких зморшках котилися гарячі ручаї. Сей приходень знищив слов'янське Євангеліє, яке він переписав ще у Паннонії, при отцеві Мефодію. Порубав і його пергамен. Хіба що кілька великих шматин можна якось скласти... — Тікай-но, сину, звідси. Заховайте, жоно, це. Колись хай Степко навчиться читати і, може, тоді прочитає сі письмена. Тут правда про країну русів-полян... і їхня давня слава тут... Ідіть. — А ти, отче? — схилилась над ним жінка, бо отець Местивой уже не мав сили стояти і зсунувся на підлогу. — Я тут... Що я без рук?.. — Ходім, ходім... І не думай! — Вона рішуче взяла його за спину, і вони всі вийшли із Оскольдового храму. Навколо нуртував дим. Уже зайнявся ґонтовий дах. Язики полум'я облизували сухі стіни, ніби винюхували, де б оце їм зачепитись. Верхівці уже вскакували у сідла і поспішали за своїм повелителем. — Он і хрести на могилках уже горять! — скрикнув хлопчик. Священик і жінка повернули погляди до кладовища: там поміж хрестів,, що раптом усі спалахнули, яко свічки, носився із смолоскипом боярин Олій... Певно ж, хотів довести свою відданість новому київському владці, щоби потім зрадити і його, як