Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

— Передай Славуті: орді маємо віддати два міхи золота. А за той храм...— Олег раптом побачив срібні чари, завчасно наповнені медами, либонь, ще з Турових медуш. — За упокій душі нещасного мужа, якого так довго терпіли кияни... За вас, радці мої, во здравіє! — Так-так, він вип'є за здоров'я усіх цих радців-лакуз — без них він тут ніхто! — Во здравіє!.. Хмільні меди Княжої Гори. Пийте, веселіться! Що наш світ без радощів? Він сам підливав із глеків духмяного трунку в швидко спорожнілі чари. Попереду в нього нелегкі й круті дороги. Бо у грабіжників немає легких і прямих доріг. І ці бояри тепер будуть його постійними супутниками на тих дорогах. Бояри смоктали меди, цідили трунок крізь зітерті зуби... Ось воно — життя! Мудрого, як і роботящого, ніхто довго не пам'ятає. Біжучі дні все перетворюють у прах. І наймогутніший володар урівнюється з ницим і жебраком. Земля всіх урівнює і всім прощає. Чи гадав коли-небудь могутній державець полянської країни Тур-Дир, що вигнаний ним боярин Добрита смакуватиме його медами із його срібних чар? Чи сподівався велеможний керманич полян-русів Оскольд, що в його кам'яних палатах зухвалий новгородський шаленець частуватиме його, Оскольдових, убивць і зрадників? О біжуча веремія часу! Вона нікому не дарує милосердя, якого всі благають у богів... * * * Новий київський володар нічого не благав у неба. Він чув себе обранцем долі і знав, що перед ним стелиться лише стезя перемоги. Тому відганяв від себе пам'ять незрушних здивованих очей убитого Оскольда, котрий довго лежав на березі Почайни. Зате викликав із спогадів радісні гуки його дружинників-варягів, які тої ж миті, як упав забитий Оскольд, з гиком, виттям, реготом повискакували із лодій, на ходу скидали із себе якесь шмаття, яким накрили свої мечі й кольчуги. Перемога! Перемога!.. Так, Олег і його вої тепер стали у Києві переможцями і володарями. Але відомо ж, що справедливого владарювання не буває. Світ тримається на крові і на мечі. І влада, і держава також тримаються на жорстокости. То лишень блаженні та блазні вважають, що світ тримається на любові і що він зшитий добром. Гай-гай! Часи їхні минули. Оскольд, може, був останній із тих диваків. Олег тепер міг його спокійно пожаліти і поспівчувати йому. Але коли бояри нагадали Олегові, що ім'я Оскольда вписують у книги вічности, у християнські пергамени, щось тьохнуло в серці. Таки вписують... А навіщо? Щоб уславити крізь морок вічности як державця Київської країни? Його, Оскольда, котрий розбудовував свою державу, але котру... не зміг зберегти! Він же, Олег, вирвав ту його державу з ослаблених рук останнього Києвича! Він, Олег, поверг його власним мечем отут, на березі Почайни. І тепер він, Олег, владарює у країні русів-полян, в його домі... і в його ложниці!.. Тож і в книгах вічности має торжествувати його, Олегова, правда!.. Хто володар — перед тим і голови хилять. Одвіку на тому стоїть світ. Ім'я ж повергнутого володаря мусить щезнути з пам'яті роду і народу. Щоб і душа його не витала над своїм народом і нікому не являлась у снах, не кликала на спротив. Олег добре відає: людська пам'ять смертна, як смертне і людське тіло. То хто сміє згадувати у цьому граді, у Києві, хто сміє згадувати минулу велич і минулих володарів? Нікого, окрім нього, Олега-переможця, тут не було, бо не могло бути!.. Олег сердито злетів на свого білого коника, приострожив його під боки. Кінь ударив копитом об землю, гордо війнув білою гривою й розпустив хвоста. Гаряча кров роздула йому жили й хижо зачервонила очі. З них висипався золотаво-жовтий сніп іскор. Здригнулись чорні вологі ніздрі. Уперед, мій конику, уперед, мій Лебедю! Твій господар має довершити свою правду на цій добрій і багатій землі: володарюють-бо жорстокі й зухвалі. Вони ж і уславлюються крізь віки... По обіді сонце визирнуло з-за важких сивих хмар. Засвітилися золотими косами притихлі верби. Ба, то земля вітає його, переможця — сильного й відважного войовника. Бо всі люблять сильних і відважних. Земля скніє, коли простий душею і розумом стає володарем її. Вона світиться, барвиться, коли сильні злітають над нею. Тому, гадав собі впевнено Олег, його справа праведна: імена негідних володарів, котрі не могли володіти своїм народом, мають зникнути... зітертись безпам'ятством. Його ж ім'я повинно заступити всіх інших. Олег! Це творець . Країнці-руси сіє знають. Як знають і те, що імена, які від правіків дають людям, завжди відповідають своєю сутністю людині, котра його носить. Олег! Творець! Слідом за Олегом злетіли на своїх коней його невідступні мечники. Всі вдивлялись в окольні лісові хащі, які оточували Київ. Де той храмець нечестивий, куди іти? З-поза спин осторожників випірнув увесь змаснілий Олій. — Сюди завертати! Через Хрещатий яр і на гору. Ці послужливі київські бояри всюди спрямовують його кроки. Якби не вони, чи й почувався б так упевнено в Києві цей невситимий зайда. Мовчали вулиці рукомесного київського кінця. Рублені доми на підклітях — у два чи три вікна — таємничо-сліпо дивились на вершників своїми каламутними, невидющими шибками. І мовчали. Чи від незбагненности пристрастей, котрі колотили цими людьми, чи від незмірної печалі за захланність людських душ. Завернули за якийсь путівець і вже попереду побачили самотній, зажурений дерев'яний храмець. Стояв серед безлистого лісу, одинокий і беззахисний, як людська душа на схилі віку. Над ним пливло несколошкане синє небо ранньої осені, підсвічене ще по-літньому теплим сонцем. На стукіт копит із церковки вийшов сивий старець у довгополій чорній рясі. Се, певно, і був той самий святитель, який творив оте диво світу — вносив людські імена та діяння в пам'ять вічности. Правий рукав його був порожній і заткнутий за шкіряний пасок. Святитель був схожий через те більше на воя, а не на служителя Бога. З-під навислих сивих брів зірко блиснули на прибульців гострозорі сиві очі. — Ти єсть священик сього капища? — нетерпляче гукнув до нього здаля Олег. Священик мовчав, очікуючи, доки вершник наблизиться до нього. Негоже кричати йому у відповідь. Вдивлявся в прибульця — не личить доброчинному мужеві отак поспішати язиком своїм, навіть не привітавшись. Новий володар Києва уже гарцював перед ним, але шапки не знімав для вітання. Його білогривий кінь вирланив розгарячені червонясто-вогненні очі, гордо трусив довгою гривою й розпушував хвоста. Красень! Та й вершник!.. На сонці відсвічували блискітки шовкової брачини на каптані, на голові м'яко ворушилось соболине хутро шапки, а з-під неї до