Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Олега і його приходнів. А може, тому, що в ті дні стояли під Києвом орди печеніжинів та угрів, стояли й очікували, доки Олег не всядеться на стіл Києвичів. Киянам було не до Княжої Гори: бігли на градські вали, стояли на сторожі нощеденно . Отоді мудрий волхв Славута розголосив по всіх кінцях Києва, що новий володар їхнього града і його вої врятують киян, коли вони присягнуть йому на вірність іменем Перуна. Градяни присягати не поспішали. І Олег збагнув, що випробовувати долю не варто, треба швидше показати свою змогу перед Києвом. І тоді він поїхав у вежі печеніжинів та угрів з дарами. І купив Києву мир. І повірили кияни йому. Хоча на Перунів пагорб із присягою все ж таки не прийшли. Орди відсунулись не так уже й далеко — лише за Стугну, та й стали у вичікуванні. А що, коли вони, ті орди, яко соузники, підтримають новгородського находника і, коли вигнати Олега з Києва, посунуть на град? Отоді степовики накинуть на полян-країнців свої сиром'ятні тенета! Вибір у киян був жорсткий: Степ або Олег. Що таке Степ — кияни знали одвіку. Про Олега ж не знали нічогісінько. Тож і зачаїлись. У тривогах і недобрих передчуттях спливали дні. Сірими гадюками по Києву повзли одні за одними чутки. Мовили, що смерть останнього Києвича — Оскольда,— то помста від Перуна за хрещення Оскольдове. Мовили, що нашестя Олегових варягів з новгородською дружиною було накликане отими чорнорясими хрестителями греками, що їх прикликав до Києва Оскольд. Мовили, що се Олегове лихоліття минеться, коли у деревській землі виросте Оскольдич — Малко, з яким втекла колись із Києва деревська княгиня Ярка... На подільських торговищах бродили волхви і ворожили по зорях. Віщували кінець світу, і велику воду, і великий вогонь, який упаде скоро з неба на Київ... А орди стояли за Стугною... Тоді Олег збагнув, що він довіри киян не має. Покликав на раду київських бояр. Щойно рушили до великої палати, як звідкись, де не візьмись, вимчала трійка шалених вороньків. Дзеленчали з усієї сили дзвіночки на їх довгих шиях, крем'яні копита розметували перед собою голубів, курей, псів, челядинів. На повозі із дерев'яною різьбленою спинкою стояла тонка дівчина. Вона упиралась ногою в передок повоза й пружно натягувала повідки. Над її червоним навершником розвівались кінці золотисто-прозорого убруса, що перев'язував їй смагле чоло. На скронях дзвеніли срібні підвіски. Обличчя витяглось, напружилось, чорні брови перелякано звились високо на чоло. А очі — очі пильно й незрушно вдивлялись кудись вперед. — Тю!.. Гамівна якась! — сплюнув боярин Радим. — Хто така? — провіз її очима Олег. — Го?рдина. Дочка старого боярина Бодця. Олег ще раз огледівся, але від повоза з дівчиною лишився тільки стукіт копит та віддалене дзеленчання дзвіночка. У великій гридниці уже сиділи велеможні київські бояри — і Бодець, і Олій, і Добрита... Олег держав з ними раду. І мовили: забери, володарю, все золото з Києва і відкупись від орди, Бо Київ мечів не дасть. А коли й дасть, то вони двосічні, б’ють на два кінці ті руські країнські мечі! Одним кінцем можуть посікти ординців, другим — хтозна! — може, й нас. Олег закинув назад свою чубату голову. Ая! У Новгороді мечі також двосічні, він це пам'ятає. Саме тому він тут... — Але де взяти стільки золота, щоб відкупитись від хижого Степу? — Олег свердлив чорними очицями обличчя бояр, знав-бо, свого срібла-злата київські можці йому не дадуть. — У Славути! — видихнув Олій й витер ліктем сорочки змасніле враз чоло. — У Перуна? — Олег звузив повіки. Сваритись із Перуновим волхвом йому небезпечно. Адже це волхв таємно покликав його в стольний полянський град — має це пам'ятати. — Таки ж у нього,— за хвилю ствердив і Добрита. О, він знав ціну Перунового віщуна, котрий не захотів заступитись за нього, коли ще старий князь Тур вигнав його з полянської країни. Ось тепер він помститься йому. — У волхва Перунового, таки ж у нього...— кинув і Радим. — Славута не згодиться,— знизав плечима Олег. — Час його минув, княже! — Кремезний Добрита сперся на кінець столу широченними долонями. Підсунувся ближче до Олега. І знову натиснув голосом на те слово «княже», бо упіймав закрайком ока, як здригнулись в Олега повіки від того солодкозвучного для нього слова. Він, пройдисвіт, заброда, войовник, підступник, убивця, тут, у Києві, дістає таку високу честь. «Княже»!.. — Тепер маєш Київ. Мусиш вберегти його від хижого Степу. Не зробиш сього — не сидіти тобі на княжому столі Києвичів. Ого, київські радці вже не радять йому, а наказують! — Древній той Славута, уже збирається йти до отців своїх,— ніби виправдовувався плаксиво Радим. Щойно боярин повернувся від Стугни — має повезти печеніжинам й уграм слово від Києва. А як не повезе, підуть димом його села й погости по Росі й Росаві, по Буслівці й Козинці... Олег запустив п'ятірню у чуприну — ні, не переміг він Києва. Київ йому наказує, і він має виконувати. Такий він, зачаєний, мовчазний, невідомий сей град, що стелиться вулицями й слободами попід Княжою Горою. Возносливий, прегордий і лукавий боярський Київ!.. — Да буде...— змушено вимовив. Якось непевно було на душі, непевно і в слові. Але він мусить не показати перед боярами свою нерішучість! Його зневажать в одну мить. Тому поспішливо додав: — Боярине Олій, візьми малу дружину і передай волхву мою просьбу. — Повеління, княже!..— грюкнув об стіл долонями череватий Добрита. Дзенькнули чарки й тарелі зі срібла, в них захлюпався мед. Олег мало не задихнувся від радости: таки ж його тут твердо величають... князем! Тож став твердо і на стезю, на котру штовхнули його соумисленики-бояри. Колись радив Рюрикові у Новгороді обіпертись на старі й міцні боярські роди. Тепер мусить тут сам це робити. — А коли хощеш владарювати в Києві, їдь до того нечистого храму, що греки-ромеї поставили. Поруйнуй його! — забризкав лютою слиною Радим. — Від отих чорнорясих хрестителів усяка нечисть тут іде! — розходився він. — Оскольда там величають у молитвах, у святі книги його діяння вписують, а на нас коромолу і лжу зводять! І на тебе лжу вписують! — люто тицьнув пальцем в очі Олега. Київ хоче зберегти пам'ять про Оскольда? Пощо? Аби потім вигнати його, приходня Олега? — Так, се моє повеління, — уже твердо прогучав голос новоявленого київського владця.