Гіркий край, Констандія Сотиріу
У перші дні в столиці тобі було тяжко, але не через цей усюдний гамір, не через оце людське море, яке починало котити хвилі зі світанком і розходилося то більше, що вище здіймалося сонце, — вони навіть розраджували, а через обмаль світла.
Тебе бентежила та міська сутінь, непроглядно-чорна, нестача відкритості та широти, високі будинки, великі балкони, церкви та мечеть, що змагалися, як закрити б від тебе сонце. Іноді ти відчувала, як камінь навалюється на твої маленькі груди і ти починаєш задихатися. Так, наче все місто вмостилося в тебе на горлі і ти не можеш продихнути. Навіть у снах ти почала бачити, як неспинно бухикаєш, практично захлинаєшся кашлем і вихаркуєш на хустинку будинки та шматки свого кварталу. Вранці ти прокидалася вся мокра від поту і першим ділом кидалася глянути (доки ніхто не бачить) на хустинку, а також до вікна — чи вночі ти не перетворила місто на руїни? Усе добре! І ти знайшла притулок поміж горщиків малого дворика, у тих хирлявих квітках і кущах, що визирали з бляшанок та вазонів, а потім вибігла підстрибом зі своїм кошеням на бруківку. Ти швидко знайшла собі й камінь в кінці двору, досить великий, світлого кольору, і ковзкий, що зберігся з часу останнього будівництва, вилазячи на який, ти могла хоч трохи побачити небо та сонце. І цілими годинами ти балансувала на ньому, стоячи на одній нозі, намагаючись побачити трішечки вище, трішечки краще. І ти задирала голову і глибоко вдихала, щоби надихатися доста, щоби звикнути і більше не вихаркувати з себе місто.
Іноді ти перехоплювала погляд Лали, яка з кухні дивилася на тебе замислено. Завжди з перехрещеними на грудях руками, завжди в тому червоному, вишивкою розшитому фартуху. Ти бачила, як через свої думки вона насуплюється, а іноді — перебуває взагалі бозна-де, хитає головою, муркотячи щось собі під ніс. Так, наче деталі якогось механізму починали по колу в її голові свій повільний танок. І визрівало рішення, яким буде танок у наступному колі. Тоді ти тихенько сідала на лавку, міцно притиснувши до себе кошеня, щоб дати сестрі змогу довести до ладу те, що вирувало в її голові. А коли кошеня починало видиратися, бо ти притискала його надто сильно, ти цитькала на нього. Ти вже чула, як пошепки сестра перемовляється зі своїм чоловіком про те, що робити з тобою в майбутньому? Це було невідоме слово, і в ньому бриніли різкі, рвучкі звуки, які самими губами ти повторювала кошеняті, щоб відчути його на смак. Завтра.
Скрізь у світі жінки ’днакові. Й у всі часи так було. Просинаюцця ні світ ні зоря, піднімають менших і собирають у школу, піднімають старших і чоловіків, збирають їх і випихають на роботу, а самі починають поратися по дому. Прибирають, лагодять, підганяють, куховарять, ідуть по магазинах. Є й такі, що попри всі ці турботи, должні ще й работать. Бо в них удома щось не ладицця, і треба ставати до роботи самим. Саме потому вони і по своєму дому все порядкують, і на чужій роботі працюють. Стірають, прасують, куховарять, шиють-штопають... За все беруцця, до чого придатні. Допомогти б сім’ї. З ранку до ночі не розгинають спину. Але як би ці жінки не вбивалися на роботі, вони вміють радіти життю. Може, вони і впрягаюцця в ярмо, тягнуть лямку з усієї дурі, але вміють насолоджуватися життям. Зварять собі кави, розіллють, скуштують, потім пороздивляюцця гущавину на денці, шоб узнать, шо дальше їм уготовила судьба. Тоді на скору руку наліплять якихсь вкуснятин, поллють їх сиропом. Попліткують про діла сердечні. Прокинулось немовля — дадуть йому цицю. Навеселяцця від усієї душі і насміюцця, і наплачуцця гуртом. Але як би життя не ментеляло цими жінками, вони вміють йому радіти. Знають бо таємницю. Трохи пореготати. Трішечки подуріти. На хвильку плюнуть на все, закривши очі. Щоб хоч трішки просто пожити.
Рішення про твоє майбутнє було прийняте одного ранку, коли з сестрою ви понесли одяг, який вона брала щочетверга на прасування, до кравчині пані Кас’яні. Сестра десь почула, що та шукає працівниць, яких можна навчити її ремеслу, і несміливо спитала, чи не схотіла б вона взяти в навчання тебе? Ти й досі згадуєш той величний будинок та його пишний сад. І те враження, яке вони на тебе справили. Ти перелякалася. І ще більше тебе охопив переляк, коли ти побачила ту пані на власні очі. Це була висока, огрядна жінка, що існувала у світі кіпріотів, від природи низеньких і хирлявих. Білявка зі шкірою, як молоко, вона вбиралася в яскраві шати й навіть дихала якось інакше. Її батько був питомим нікосійцем, але мати, так чула сестра, кажуть, приїхала з Еллади. Через це скрізь, куди приходила пані Кас’яні, з’являлися дивні манери, лунали дивні слова, дихалося інакше. Та були речі, які перетворювали її на одну з нас: це — її очі, темно-карі, майже такі, як у тебе, та сміх, гучний і високий, мов спів півня, що задерикувато лунав на всю вулицю. Ах, і ще аромати, які вона лишала по собі. В її будинку завжди пахло геранню, пеларгонією та випічкою, бо щодня пані Кас’яні готувала щось смачненьке. Із тіста, промоченого сиропом, насичене, ситне, як її навчила пекти мама. Пахлава чи кандаїфі[8], чи здоба із заварним кремом, що плавали в сиропі на деці, і до нього вона обов’язково додавала гілочку герані, щоб пригостити своїх клієнток разом із густою, міцною кавою. Гірке і солодке, гірке і солодке, як саме життя. Хай учаться! Коли сестра поставила тебе перед нею, ти злякалася і притислася до неї мов кошеня. Пані глянула на тебе, злегка примружившись, так, наче не було в неї часу на такі дурниці. Але тоді ти потягла носом повітря, впізнала запах і промовила: «Герань!». І заплющила очі, уявивши своє селище. Кас’яні злегка стрепенулася, а ти розплющила очі й сміливо глянула на неї. «Так, герань! Правильно впізнала!» — сказала вона тобі. Вона трохи нахилилася до тебе, усміхнувшись, потім глянула на сестру й сказала, що та може лишати малу тут. «Смілива, — сказала вона про тебе, — і око в неї добре, не
