Улісс - Джеймс Джойс
— Скажіть, хай іде під три чорти, — враз відказав редактор. — X — це шинок Берка. Утямили?
Добре придумано, дуже
— Добре придумано, — зауважив Ленеган. — Дуже.
— Розжував і в рот їм поклав, — сказав редактор. — Усе про цю жахливу історію.
Страхіття, з якого ти ніколи не прокинешся.
— Я бачив усе це на власні очі, — з гордістю заявив редактор. — Я був присутній при цьому. Дік Адамс{268}, щира душа, найдостойніший з усіх тих, хай їм біс, хто, за велінням Господа, народився в місті Корку, і я.
Ленеган уклонився якійсь уявній появі і звернувся до неї:
— Мадам, я Адам. Зараз тут ого-го баб.
— Про історію! — вигукнув Майлс Кроуфорд. — Першою там з’явилася бабця з Принс-стрит{269}. Був там плач і скрегіт зубів. Через одне рекламне оголошення. Ескіз для нього зробив Ґреґор Ґрей. І зразу привернув до себе увагу. Потім Педді Гупер почав давити на Тей Пея{270}, і той узяв його в свій «Стар». Тепер він працює у Блюменфельда{271}. Ось як часом буває в пресі. Ось як часом ведеться талантові. Пайєтт{272}! Він усім їм був як рідний тато.
— Батько сенсаційної журналістики, — підтвердив Ленеган. — І шуряк Кріса Каллінана{273}.
— Алло?.. Ви слухаєте?.. Так, він іще тут. Приходьте, поговоріть самі.
— Де ви знайдете тепер такого газетяра, га? — вигукнув редактор. І згорнув підшивку.
— Мельви правнов, — зауважив, звертаючись до містера О’Медден Берка, Ленеган.
— Дуже вправно, — погодився містер О’Медден Берк.
Професор МакГ’ю вийшов з кабінету.
— Раз ми заговорили про непереможних, — розпочав він, — то чи знаєте ви, що кількох вуличних торговців притягнули до відповідальности…
— Авжеж, так, — жваво озвався Дж. Дж. О’Моллой. — Леді Дадлі{274} поверталася додому, пішла через парк подивитися, як там дерева, повалені торішнім циклоном, і вирішила купити листівку з видом Дубліна. І виявилося, що ця листівка присвячена пам’яті чи то Джо Брейді, чи Найпершого, чи Козолупа. Біля самої резиденції намісника, можете собі уявити!
— А теперішні годні хіба що ґудзиками та гапликами торгувати, — провадив Майлс Кроуфорд. — Пхе! І преса, і суд. Чи знайдете ви де-небудь тепер такого адвоката, як ті хлопці, як Вайтсайд, як Айзек Батт, як срібноустий О’Гейган{275}? Га? Ет, чорта з два! Хіба що бозна де.
Він замовк, а його губи все ще кривилися, здригаючись у нервовій зневажливій посмішці.
А чи зажадала б яка жінка поцілувати ції губи? Як ти можеш довідатися? То чому ти про це написав?
Рими і резони
Губи, згуби. Чи губи якось ведуть до згуби? Чи згуби до губ? Певно, можуть якимсь чином. Зуби, куби, труби, зруби, клуби, крупи, груби. Рими: двоє людей одягнених однаково, виглядають однаково, два на два.
……………………….…………………. la tua pace
…………….…………………. che parlar ti place
…. mentrechè il vento, come fa, si tace. [96]
Він бачив, як вони, дівчата, наближаються по троє{276}, в зеленому, в рожевому, в брунатному, сплітаючись, per l’aer perso[97], у фіолетовому, у пурпуровому, quella pacifica oriafiamma[98], в золоті орифлами, di rimirar fe piu ardenti[99]. А я старець, каюся, ноги як оливом налиті, у темрятині ночі; губи згуби; яма мама.
— Говоріть тільки за себе, — застеріг містер О’Медден Берк.
І досить дневі…
Дж. Дж. О’Моллой, посміхаючись блідою посмішкою, прийняв виклик.
— Любий мій Майлсе, — почав він, кинувши цигарку, — ви неправильно витлумачили мої слова. Поки-що мене ніхто не уповноважував захищати права третьої професії qua професії{277}, проте хочу сказати, що ваш коркський темперамент{278} породжує у вас надмірну категоричність. Чом ми не беремо до уваги ані Генрі Граттана, ані Флада, ані Демосфена, ані Едмунда Берка{279}? Ми всі знаємо Ігнатія Галлагера і його шефа з Чейплізода, Гармсворта{280}, який видавав копійчані газети, і його американського кузена, редактора жовтого журнальчика в стилі Бауері, не кажучи вже про «Новини від Педді Келлі{281}», «Що бачив П’ю» і нашого невсипущого друга «Скіберинського орла». То ж навіщо тягнути сюди такого майстра судового красномовства, як Вайтсайд? І досить дневі газети своєї.
Згадаймо давні дні
— Граттан із Фладом дописували до цієї ж таки газети, — вигукнув редактор йому в обличчя. — Ірландські добровольці. Де ви є тепер? Заснована 1763 року. Доктор Лукас{282}. А чи є у вас тепер такий дописувач, якого можна порівняти з Джоном Філпотом Карреном{283}? А дзуськи!
— Ну, чому ж, — відмовив Дж. Дж. О’Моллой. — От, наприклад, королівський адвокат Буш{284}.
— Буш? — перепитав редактор. — Що ж, згоден. Буш, я згоден. У нього в жилах це є. Кендал Буш, чи, тобто, я хотів сказати Сеймур Буш.
— Він уже давно мав би засідати у верховному суді, — озвався професор, — якби не… Та про це не будемо.
Дж. Дж. О’Моллой повернувся до Стівена і сказав тихо й водночас виразно: 1 2 3
— Гадаю, один із найдовершеніших риторичних періодів, які мені довелося чути, прозвучав із уст Сеймура Буша. Розглядалася справа про братовбивство, відома всім справа Чайлдса. Буш виступав як його захисник.
І влив її мені в обидва вуха[100].
До речі, як він про це довідався? Він же помер уві сні. Чи тут інша історія, про звіра з двома спинами?
— То який він був? — запитав професор.
Italia, Magistra Artium[101]
— Він говорив про принцип свідчення, — сказав Дж. Дж. О’Моллой, — про те, як його витлумачено у римському праві на відміну від давнішого Мойсеевого закону, lex talionis[102].
І принагідно згадав Мойсея Мікеланджелового у Ватикані