Улісс - Джеймс Джойс

Виходячи, він пошепки сказав Дж. Дж. О’Моллою:

— У нього вже ум за розум починає заходити. Клінічний випадок.

— О-га-йо! — репетував редактор пронизливим дискантом, задерши догори бурякове обличчя. — Моє славне О-га-йо!

— Зразкова критська стопа{248}! — зауважив професор. — Довгий склад, короткий і знову довгий.

О, Еолова арфо

Він видобув із кишеньки жилета котушку, одірвав дещицю нитки, що чистити зуби, і вправно просилив між двома парами своїх жовтих лунких зубів.

— Бринь-брень. Бринь-брень.

Містер Блум побачив, що шлях до телефону вільний, і рушив до дверей кабінету.

— На хвилинку, містере Кроуфорде, — пояснив він. — Треба лиш зателефонувати щодо одного оголошення.

Він зайшов.

— А як там із передовою у вечірньому випуску? — запитав професор МакГ’ю, підійшовши до редактора і твердо поклавши йому на плече руку.

— Там усе гаразд, — відповів редактор уже погіднішим тоном. — Будь спокійний. Привіт, Джеку. З цим ділом усе гаразд.

— Добрий день, Майлсе, — привітався Дж. Дж. О’Моллой, випустивши сторінки газети, які тримав, та так, що вони шурхнули просто в підшивку. — А як ота справа з канадським шахер-махером, вона що, сьогодні?

В кабінеті заторохкотів телефон.

— Двадцять вісім… Ні, двадцять… Чотири чотири… Так.

Хто ж перший

Із внутрішньої канцелярії з’явився Ленеган із аркушами спортивного додатку газети.

— Хто хоче знати переможця на Золотий кубок? — запитав він. — Скіпетр, жокей О’Медден.

Він кинув аркуші на стіл.

Вигуки і тупотіння босих ніг хлопців-газетярів у холі залунали ближче, і двері враз розчинилися.

— Цитьте, — озвався Ленеган. — Я чую чиїсь ступи-кроки.

Професор МакГ’ю перейшов через кімнату і схопив за комір зіщуленого хлопця, а інші тим часом дременули з холу сходами вниз. Підхоплені протягом аркуші пурхнули по кімнаті, виписуючи сині закрути, і полягали під столом.

— Це не я, сер… Це той здоровий заштовхнув мене сюди, сер.

— Геть його і зачини двері, — скомандував редактор. — Справжній буревій налетів.

Ленеган нахилився і, крекчучи, став збирати з підлоги аркуші.

— Ми чекали випуску про перегони, — сказав хлопець. — Це Пет Фаррел заштовхнув мене, сер.

Він показав на дві хлоп’ячі пики, що визирали з-за одвірка.

— Он він, сер.

— Ану гайда звідси, — сердито буркнув професор МакГ’ю.

Він випхнув хлопця з кімнати і захряснув двері.

Дж. Дж. О’Моллой гортав із шелестом підшивку і бурмотів, щось шукаючи:

— Продовження на сторінці шість, четверта колонка.

— Так… Це з редакції «Івнінг Телеграф», — говорив містер Блум, дзвонячи з редакторського телефону. — А чи хазяїн?.. Так, «Телеграф»… Куди? Ага! Який аукціон, яка кімната? Ага! Розумію… Гаразд. Я його знайду.

Двоє зіткнулися

Коли він поклав слухавку, телефон заторохкотів знову. Він швидко вийшов і зіткнувся з Ленеганом, який саме тягнувся дістати ще один аркуш.

— Пардон, мсьє, — зойкнув Ленеган, учепившись за нього на мить і скорчивши болісну пику.

— Та це я маю вибачитися, — відповів містер Блум, терпляче чекаючи, поки той звільнить його із затиску своїх рук. — Чи я вас не вдарив? Мені треба бігти.

— Коліно, — простогнав Ленеган.

Він удавано скривився і заскімлив, потираючи коліно:

— Ой, дужчає наша ера з кожним роком.

— Вибачте, — сказав містер Блум.

Він підійшов до дверей і, розчинивши їх, затримався. Дж. Дж. О’Моллой згорнув докупи аркуші важкої підшивки. В порожньому вестибюлі лунко гучали голоси двох хлопців-газетярів, що сиділи на сходах і співали в супроводі губної гармоніки:

Ми з Вексфорда хлоп'ята

В бою нас не здолати{249}.

Блум виходить

— Я помчав на Бечелорс-вок, — повідомив містер Блум, — щодо цієї реклами для Кейза. Хочу вирішити цю справу. Мені сказали, що він там поряд, у Діллона.

Хвилину він дивився на них, вагаючись. Редактор, який стояв, прихилившися до полиці каміна, й підпирав голову рукою, раптом рвучко простягнув руку наче спонукаючи його до дії.

— Рушай! — закликав він. — Перед тобою весь світ.

— Я повернуся за мить, — запевнив містер Блум і вибіг.

Дж. Дж. О’Моллой узяв у Ленегана аркуші й став їх читати, легенько подмухуючи, щоб відокремити один від одного, і не коментуючи прочитаного.

— Він таки прилаштує цю свою рекламу, — озвався професор, визираючи поверх фіранок на вулицю крізь окуляри в чорній оправі. — Погляньте-но, як ці шибеники до нього причепилися!

— Покажіть! Де? — скрикнув Ленеган, підбігаючи до вікна.

Вулична процесія

Обидва посміялися, дивлячись з-над фіранок на хлопців-газетярів, які пританцьовували низкою за містером Блумом, а до цього останнього був прив’язаний паперовий змій, що зиґзаґами метлявся на вітрі з білими бантиками на хвості.

— Ну й штукарі вони, ці пацани, — сказав Ленеган. — Подивишся й пузо порвеш од сміху. Підмітили, як він чалапає своїми плоскостопими клешнями. Пронозисті хлопці. Такі, що у мишачу дірку пролізуть.

І враз він рушив вистрибом через кімнату, карикатурно танцюючи мазурку і прямуючи повз камін до Дж. Дж. О’Моллоя, а той поклав аркуші в його простягнені долоні.

— Що тут діється? — озвався раптово Майлс Кроуфорд. — А де інші двоє?

— Хто? — запитав, повертаючись до нього, професор і пояснив. — Подалися в «Овал», закортіло випити. Там уже Педді Гупер із Джеком Голлом{250}. Вони повернулися вчора увечері.

— Ну, тоді ходімо, — вирішив Майлс Кроуфорд. — Де мій капелюх?

І він подибав у кабінет, відхиляючи поли піджака й брязкаючи ключами в задній кишені. Потім ключі забряжчали в руці, тоді брязнули об дерево, коли він замикав шухляду.

— А він уже тепленький, — стиха промовив професор МакГ’ю.

— Здається, що так, — промимрив, розмірковуючи, Дж. Дж. О’Моллой і витяг свій портсигар. — Але ж те, що здається, не завжди є насправді таким. Хто багатий на сірники, признавайтеся.

Люлька миру

Він простягнув цигарки професорові і сам узяв одну. Ленеган зразу ж запалив сірник і дав їм прикурити по черзі. Дж. Дж. О’Моллой знову відкрив портсигар і запропонував йому.

— Мерсю, — подякував Ленеган і взяв цигарку.

Редактор вийшов з кабінету в солом’яному брилі набакир. Суворо тикаючи пальцем у професора МакГ’ю, він продекламував співучим голосом:

Тебе приваблює лиш слава та могуть,

І манить зір імперський блиск{251}.

Професор посміхнувся, не розтуляючи свої довгі губи.

— То як? Заодно зі своєю старою Римською Імперією? — шпигнув його Майлс Кроуфорд.

Він узяв цигарку з відкритого портсигара. Ленеган відразу ж