Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Ви здогадливі… - посміхнувся він.

Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.

— Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження — і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…

Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах. А вони були страшніші за найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя — одне.

Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими — покотом на підлозі, втупившись очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі «продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на руйнацію.

Одного разу мене послали на хутір — той самий, з якого була та дівчинка.

Марія…

Я знову побачив її.

Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто швидко виросла.

Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.

— Ну, і як там у світі? — з посмішкою запитала вона.

В цю мить я відчув, що лещата, в яких перебувала моя грудна клітка, послабили свій тиск і в неї входить повітря, запах якого здався мені таким свіжим і густим, як аромат першого травневого меду.

— Завтра сюди прийде продзагін… — сказав я.

Так відбулася наша остаточна зустріч.

Ми почали жити так, як уміли, — «не тут».

На човнах і в палацах, на вершинах гір і в садах, в усіх можливих і неможливих часах та вимірах!

В Зальцбургу обідали з Моцартом, в Руані рятували Жанну д’Арк, в Африці полювали на тигрів, ловили рибу на березі Тихого океану і щоночі спостерігали, як небесні світила збираються в хорали, щоб проспівати для нас свою осанну.

Ми жили так тисячу років. Я шкодував лише про одне: що мої десять років з цієї тисячі не належали їй, що я втік на «той кінець лісу», не розуміючи, що найголовніше давно вже зустрів на своєму шляху саме тут, у себе під носом. Якби…

Якби знати, я б подарував їй десять років реального щастя — у вигляді… тарілки з курячим бульйоном і шматком білого хліба, про які ми забороняли собі говорити.

Вона танула у мене на очах, і, хоча від того ставала все красивішою, я не міг цього допустити. Я знав, що десь у стінах маєтку має бути золото. Ретельно ховаючи від інших свої наміри, я планомірно обстукував кожен міліметр свого колишнього помешкання. І одного разу натрапив на глухий звук, що линув від давно вмерлого каміна.

У мене з’явилась мета: дістати нам документи і виїхати звідси, адже на дорогах все частіше зустрічалися тіла померлих від голоду, а більшість сільських хат стояли порожніми — від них пахло свіжою смертю.

Я сказав, що повернусь якнайшвидше, і однієї ночі пішов до міста, щоб виміняти дорогоцінності на важливі для нашої втечі папери. Золото могло робити чудеса. Але мені це тільки здавалось…

Я здобув лише один кусень хліба.

Повертався, не знаючи, як погляну в її сині очі. Чи то час йшов повільно, чи мої ноги стали ватяними, але повернувся пізніше, ніж обіцяв. Останні кілометри до села дотягував ледь не рачки і що ближче підходив, то більше розумів, що, на відміну від мого сприйняття, тут час скакав, мов шалений вершник на збожеволілому коні: небіжчиків на дорогах побільшало втричі, а хати вже тхнули застарілою смертю, мов розриті могили.

І скрізь кружеляло вороння.

Вона теж лежала на дорозі. В роздертій сорочці і — без своєї розкішної коси, ніби якийсь звір роздер її на шматки, просто так, заради забави. Тепер вона дійсно була не тут.

Я ліг поруч.

І ми лежали так ще тисячу років.

Різниця між нами була лише в тому, що їй вже було добре…

Потім було різне, до якого мені стало байдуже.

Я воював у штрафбаті, відсидів у Печорському таборі, смертельно хворів, наривався на ножі. Але чомусь завжди виживав — я ж був щасливчиком і, як завжди, приносив усім удачу!

Всім.

Крім неї…

Навіть комендант нашого табору після зустрічі зі мною пішов на підвищення. Тоді за мною й закріпилось прізвисько Біт Бой.

Вперше я почув це ім’я щодо себе від бригади жінок, яка працювала поруч із нами на лісоповалі.

— Він щасливчик — Біт Бой!

Так чи приблизно так пролунала репліка, котра пронизала мене електричним струмом. Хтось із цих сірих, виснажених, зневірених тіней міг знати героя нетутешніх грінівських оповідань!

Я завжди знав істину свого невідомого вчителя: якщо маєш в душі бодай зернину віри в диво, воно приходить до тебе саме — рано чи пізно, в горі чи радості, в темряві чи у світлі. Бодай раз у житті воно виростає перед тобою, мов свіжий трояндовий кущ, і обдає своїм запаморочливим і справжнім ароматом.

Такий кущ постав переді мною посеред лютої зими і розпиляних соснових щогл. Хто міг знати про Біт Боя, міркував я в гарячці, зберігаючи в собі і смакуючи, мов вино, той несподіваний аромат свіжих квітів посеред зими.

Я знову, як вчила моя дорога дівчинка, опинився «не тут», і лещата, котрі тепер стали невід’ємною частиною моєї грудної клітки, ще раз послабили свій тиск.

Можна лише уявити, яким було здивування і якої глибини біль, коли я дізнався, що тут, в таборі, на його жіночій частині, перебуває та, у кого було стільки незвичайних імен. Ассоль. Таві Тум. Моллі. Дезі.

Але в одній особі її звали просто — Ніна. Ніна Миколаївна Грін. Дружина мого так ніколи і не побаченого вчителя…

І вона була тут! В цьому мороці. В цій знавіснілій «каперні», куди не досягає жоден човен і жодне живе слово.

При першій же нагоді (наша бригада пиляла дрова, а жінки збирали і зносили їх докупи) я знайшов спосіб заговорити з нею, хоча мій язик в шанобі прилип до піднебіння.

Якби не вертухаї — так ми називали наглядачів, — я мав би припасти на коліно і поцілувати край її куфайки. Але вона все зрозуміла і без цього!

Стільки