Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я низько схилила голову і швидко попрямувала до арки. Я знала, якщо вона мене помітить — одразу кинеться назустріч.
А мені немає, що їй сказати. Поки що немає…
На моє щастя, дівчинка знову висіла догори дригом на пожежних сходах і спідничка спадала їй на обличчя. Отже, вона мене не помітила. І я вискочила за арку.
Старий капець «працював» безвідмовно — я знову мала вихід в сусідні дворики.
І почала шукати той — з будинком, у вікні якого стояла порожня клітка…
Йшла дворами, розглядаючи вікна, і думала про ту зустріч із Незнайомцем.
Можливо, я її вигадала, мов казку. Адже читала завжди багато і завжди порівнювала себе з якимись героїнями, примірюючи їх до себе, мов вишукані сукні чи робочі роби. Одні з них були затісними, в якихось почувалася добре, а інші приростали до шкіри і ставали нею.
Але до чого тут Незнайомець?
І чи був він тим самим Богданом Ігоровичем, з котрим товаришувала моя дівчинка? І що він хотів від неї?
Я вийшла на подвір’я — воно було третім після нашого, — де на вікні другого поверху побачила те, про що говорила Ніка, — порожню клітку.
Сіла навпроти будинку. Спіймала себе на думці, що вираховую кожен крок, мов у шаховій партії, хоча граю лише сама з собою. Заради чого прийшла до цього вікна? Познайомитись із кривдником? Знешкодити його, щоб захиститись від майбутньої хвороби?
В глибині душі я розуміла, що схильна довіряти дівчинці. Але мусила все перевірити.
Якщо чесно, я вже страшенно хотіла додому. От поговорю з ним, викину капець і побіжу назад, до свого помешкання з «євроремонтом» і білбордом навпроти вікна — «Купуйте італійську плитку зараз, завтра буде пізно!»…
Завтра дійсно може бути пізно, подумала я. Адже «час Х» невмолимо наближався. Думати про це було страшно. Не тільки через смерть Ярика, що її, невідомо в який спосіб, мушу відвернути.
Я сиділа і дивилась на вікно з мертвою кліткою, мов мисливець у засідці. Нехай би він сам вийшов зі свого лігва! Саме вранці старі люди зазвичай вирушають по магазинах, поки немає черг.
І він дійсно вийшов.
В тому ж самому капелюсі і довгому літньому, не дуже доречному в цю спеку плащі. Поозирався майже так само, як я, — ніби мав ступити з човна на сушу.
Я перебувала на видноті, і його погляд одразу зупинився на мені, взяв на приціл і тримав кілька секунд, аж доки я зіщулилась, зменшилась, мріючи перетворитись на невидимку.
Але було запізно.
Він попрямував до лави.
І що ближче підходив, то більше калатало серце — я впізнала цю ходу, цей капелюх і ці світло-блакитні очі, якими він оглядав сімох дівчаток багато-багато років тому.
— Доброго дня, пані! — сказав він, торкаючись краю свого капелюха. — Я гадаю, що ви прийшли до мене?
Це звернення мене не здивувало, адже вже стало звичним.
Хоча уявляю, як це «пані» звучить з його вуст десь у магазині.
— Вірно, — суворо підтвердила я.
- І, гадаю, через дівчинку? — посміхнувся він.
— З-з-звісно! І я…
— Розумію, — випередив він мою наступну репліку, — вас непокоїть наше спілкування. Що ж… Нарешті про неї є кому подбати…
— Я не думаю, що вона потребує чиєїсь опіки, — старанно вимовляючи кожне слово, промовила я. — І, погодьтесь, ваше, так би мовити… спілкування виглядає досить дивним. Якщо не сказати — неприродним! Що спільного може бути між такою дорослою людиною, як ви, і дитиною?
Він розсміявся:
— Але ж кажуть: старе, як мале!
— Не лукавте. Ніка показувала мені світлину, яку ви їй подарували. Навіщо ви забиваєте їй голову своїми байками? Вона і без того досить нервова дівчинка, погано спить. Дуже погано…
— А ви їй — хто? — увірвав він мене.
Я кілька секунд обмірковувала відповідь і все ж таки вирішила уникнути і брехні, і правди, тому невизначено мугикнула:
— Я квартирую в її батьків…
— А я гадав, що ви родичі, - розчаровано сказав він і додав: — У вас однакові очі.
Він був єдиним, хто це помітив.
— Можливо, — згодилась я. — І саме тому мене турбує ця дитина і ваші стосунки. Скоро я мушу їхати, й мені не хотілося б залишати її в небезпеці. Так що майте на увазі: перед тим як поїду — залишу заяву в міліції. Так, про всяк випадок.
Я думала, що він злякається. Але він поглянув на мене з дивним виразом жалю на обличчі.
— В міліції я давно на обліку. Певно, ще з кінця сорокових… Можете заспокоїтись, ваша заява спрацює якнайкраще. Вони на неї тільки й чекають. Пишіть, якщо це принесе вам заспокоєння. Дякую, що попередили! Як то кажуть, «попереджений — значить озброєний». Раніше про це не повідомляли.
Він знову торкнувся пальцями крисів свого капелюха, посміхнувся і вже збирався підвестися з лави.
Я розгубилася. Моя погроза виглядала якось підло, враховуючи його поведінку і приязнь, з якою він на мене дивився. До того ж розмова, яку я повела, здавалася мені штучною, ненатуральною — так могла б говорити з ним тітонька Ніна чи навіть жінка-Весна, тільки не я! Не я, котру захльостували емоції і почуття. Що я прийшла доводити — що я «буду скаржитись», як остання обивателька? Але на що?
Я мовчки торкнулася рукава його плаща, мовляв — не йдіть. Але що говорити далі — не знала…
Він заговорив сам. Так, ніби продовжував свій внутрішній монолог.
— Ця ваша дівчинка… В ній є щось таке, чого немає в інших. Справа навіть не в тому, що вона нагадує мені минуле, хоча це для мене дуже важливо… Певно, якщо вона показала світлину, то я можу говорити з вами, як з другом.
Я кивнула, і він повів далі.
— Все життя — а воно було надто довгим — я відчував себе білою вороною. Особливо гостро — в юності, яка припала на досить неромантичні часи…
Але жодні часи не мають влади над тією вдачею, з якою ти приходиш в цей світ, — чи зі срібною ложкою в роті, чи з непереборною жагою пізнання.
Він говорив так, ніби переповідав якусь історію, і голос його був тихим. Але таким, за яким хотілося йти, не обертаючись, — йти, мов у сні чи в гіпнозі.
Тепер я розумію, що кожним словом і кожною інтонацією він повертав мене туди, де був мій справжній дім, — в химерні звивини судин і нервів, схожих на доісторичні ліси, де в кожному стовбурі пульсує жива і гаряча кров.
Особливо яскраво відчула це після
