Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я слухняно відкрила рота і…
І сльози покотилися по моїх щоках.
Вона злякалась, відсторонилась.
— Що з вами?
— Н-н-нічого, в-в-вибачте. Таке зі мною трапляється… — ледь змогла вимовити я. — Певно, перепрацювала…
Вона сунула мені до рота ложку з кашею і звичним рухом провела нею по губах, прибираючи з губ невидимі крихти, — зовсім як у дитинстві.
Збоку все виглядало так — молода жінка годує свою старшу подругу чи сестру. Але переді мною не було дзеркала, щоб побачити це збоку. Відчувала все зсередини.
Бачила її ніжні тонкі руки, схилене схвильоване обличчя, хвилю світлого волосся, що світилось на сонці, кілька зворушливих веснянок (виявляється, у неї були веснянки!) на носі. Слухняно відкривала рота, разом з кашею ковтаючи ще щось — гаряче, невимовне.
Зараз їй двадцять сім. Отже, менше ніж за півроку життя круто зміниться.
І закінчиться через двадцять три…
Наші шляхи розійдуться за рік, адже для мене почнеться інтернат, потім ненависна школа, гуртожитки. Вона втратить зі мною будь-який контакт, почне пити, аж доки її співмешканець, якого я намагалась уникати, адже між нами існувала стійка ненависть, знайде її мертвою у ванній. Він відтягне її в загальний коридор — на більше у нього не вистачить ані сил, ані здорового глузду, адже буде вщент п’яний. Я в цей час перебуватиму за кордоном і дізнаюся про все лише за пару тижнів. І ніколи вже не побачу.
Але зараз, в цю мить, вона була зі мною — такою, якою я її не знала: юною і гарною, з веснянками на носі…
Гарячий клубок у горлі вже не давав мені дихати.
Я взяла її руку за зап’ястя, вийняла з неї ложку, поклала назад в тарілку, притягла руку до себе, погладила і припала губами, вкладаючи в цей поцілунок все своє вибачення, котрого не встигла попросити.
Її очі розширились. Вона висмикнула руку.
Тарілка перевернулася, ложка задзеленчала по підлозі, а її голос — в моїй голові:
— Ви!! Ви… І не думайте!!!
Вона задихалася, хапаючись за комір свого халатика.
Скочила з ліжка, кинулась до дверей.
Вже на порозі обернулася до мене палаючим від гніву обличчям:
— Майте на увазі — я не по ЦИХ справах!!!
І, трохи віддихавшись, додала офіційним тоном:
- І ще одне. Ви просилися до середини червня — вже майже середина!
Вона з гуркотом зачинила двері.
Я принишкла.
Мене паралізувало від сорому. Якби могла — кинулась би в кінець двору, ЗА межі всього цього абсурду, й ніколи б не поверталася!
Але я лежала гола і закам’яніла під вологим простирадлом і кров стукала у мої скроні — я чула тільки шум в голові.
Звісно, що ще вона могла подумати?!
Мабуть, я б подумала те саме…
Мені час забиратися звідси, це вона досить чітко дала зрозуміти. Тому треба опанувати себе ще на кілька днів. Як кажуть, позичити очі в Сірка і протриматися до кінця.
Слух почав поволі повертатися, кров уже не так вирувала, розколюючи голову навпіл.
Я прислухалась до розмови, що долинала з кухні. За сніданком вони обговорювали мене, голоси були неприязними і різкими.
— Мені це не подобалось з самого початку! — говорила вона. — Мало того, що взяли її як квартирантку, так вона ще хоче в ліжко затягти! Збоченка якась! Я таке вперше бачу. І, чесно кажучи, розгубилась.
— А ти не перебільшуєш? — пролунав його голос. — Ти у нас дівчинка з фантазією…
— Та куди перебільшувати! Я ж кажу: вхопила мою руку і давай… Якби не вирвалась — точно кажу: затягла б в ліжко!
— А ти і рада!
— Кретин! Який же ти кретин. Я поки що нормальна людина! Це, може, ти був би радий… Май на увазі, я бачу, як ти на неї дивишся!
— Знову починаєш?
— Ти перший почав.
— Я скоро збожеволію від твоїх істерик!
— А що я такого сказала?! Що?
— Повторити?…
— Все, що ти можеш повторити, я вже чула. Облиш. Зараз не про те йдеться.
— А про що?
— Про те, що мені ця квартирантка не подобається. Яке таке майбутнє вона планує? Ти чув про таку науку?! І, до речі, не хотіла тобі говорити, але Вєрка бігає до неї в кімнату! Чого вона її вчить?! По-моєму, треба в міліцію заявити. Віддамо їй ті джинси і касети — нехай задавиться! — і напишемо заяву. Нехай перевірять, хто вона така!
Така перспектива мене зовсім не влаштовувала.
Звідки сили взялися — я рішуче підвелася, натягнула джинси і вже досить брудний топ, розчесалась, навела на обличчі «бойове розфарбування». Рвучко розчахнула двері і увійшла до кухні з суворим діловим виглядом. Вони принишкли, мов діти.
— Доброго ранку, — сказала я. — Дякую за турботу. У мене сьогодні і завтра важливе засідання. Певно, знову залишусь в інституті. Сподіваюсь, потерпите ще кілька днів?
Я суворо посміхнулась, і вони зніяковіли, напружено гадаючи, чи чула їхню розмову. Розтягли губи у вимушених відповідних посмішках.
— Живіть… — промовила вона, не дивлячись мені в очі. — Але скоро ми вирушаємо у відпустку, тож самі розумієте…
— Так, звісно! Я вас не затримаю. Мені лишилося три дні.
Я махнула рукою і пішла до виходу.
Вони дивились мені в спину і мовчали.
Певно, не сьогодні-завтра доведеться відповідати, хто я така і якими справами займаюся. І тут вже джинсами та касетами не відкупишся!
Вийшла у двір з тим же відчуттям, з яким щоденно втікала з дому Ніка. Відчула полегшення і належність лише самій собі.
Напливами поставали переді мною картини, котрі я ще не могла з’єднати в одне ціле.
…Ось нас семеро. Семеро дівчаток, що сидять на лаві неподалік від арки і лузають насіння, переповідаючи — кожна по-своєму — якийсь індійський фільм про любов. Говорять про те, звідки беруться діти і яким чином цілуватися, аби не потрапляти носом у ніс, адже це виглядає кумедно. Про те, як добре було б вирости і вийти заміж за індійця, що має слонів і живе в палаці.
Точно так воно і було!
Я згадала, як ми голосно обговорювали ці теми, бовтаючи ногами і загрібаючи ними пил упереміж із купою чорно-білих лушпайок.
Незнайомця побачили одразу, щойно він з’явився в тіні арки, що вела в наш двір. Він був одягнутий в довгий чорний плащ і капелюх з широкими крисами, з-під яких вітер висмикував доволі довге сиве волосся. Незнайомець ішов, уважно розглядаючи нас. І посміхався.
Ми сильніше забовтали брудними п’ятами, з цікавістю зиркаючи на перехожого. Після перегляду індійського фільму кожен незнайомець здавався нам
