Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я без жалю зачинила за собою двері.
У мене була ще одна важлива справа. Вона мала поставити остаточну крапку в сумнівах щодо реальності того, що відбувається.
Я взяла таксі і поїхала в університетський сквер.
Була майже та сама година, коли ми домовлялися зустрітися з Олегом кілька днів тому, а точніше — цілу вічність тому, коли все в житті здавалося мені суцільною маячнею, безладом і втратило будь-яку цінність.
На вулиці так само стояла спека, але тепер я її не помічала. Сквер був майже порожній: певно, люди зрозуміли, що ця аномальна погода — таки не жарти, і рятувалися від сонця за фіранками своїх помешкань.
Я мала надію, що старі люди не полишають своїх звичок, і не помилилася: фігурка в чорному, мов суха гілка, стирчала на тій самій лаві.
Внизу крутилися і туркотіли голуби, ліниво скльовуючи з гарячого асфальту крихти хліба.
Аделіна Паулівна!
Лікар четвертого управління.
Пенсіонерка «союзного масштабу»…
Щойно я опустилася на лаву, вона відірвалася від свого заняття — і на мене поглянули знайомі, вибілені часом очі. Я подумала, що мені варто нагадати про себе, але старенька приязно посміхнулась:
— О! Приємно бачити. Пам’ятаю: ви не любите голубів…
— Так, це я, Аделіно Паулівно, — промовила я.
Вона оглянула мене з ніг до голови професійним зором.
— Ви схудли? Так, так, дуже схудли. Але це вам до лиця. Здається, ви скаржились на хворобу? Як почуваєтесь? Тиск? Температура?
Ще мить, і вона відтягне мої повіки пальцями, змусить показати язика — «А-а-а!» — і постукає по зігнутому коліні ребром долоні.
— Дякую, — поквапилась відповісти я, — все в порядку. Я не була хвора. Якщо пригадуєте, вас зацікавило те, що я затинаюсь…
До речі, промовляючи це, я помітила, що говорю майже нормально, і повела далі:
— Ви дали мені пораду. Так от, я нею скористалася і…
— Що за пораду? — з цікавістю промовила старенька.
— Ну як же? — розгубилася я. — Ви сказали, що завжди практикували цей метод зі своїми пацієнтами — повертали їх в точку відліку початку хвороби…
— Невже? — знову жваво перервала вона мене.
Я терпляче переказала їй суть нашої минулої розмови.
Вона слухала і дивилася на мене з непідробним захватом.
Нарешті в її очах засвітилось розуміння, і вона промовила:
— Точно! Це мій винахід, який я назвала «ситуативна медитація»! На жаль, він ніде не зафіксований. В ті часи було досить важко пройти патентну комісію… — Вона тяжко зітхнула. — Тому я практикувала цю методу лише з тими, кому довіряла.
Вона ще трохи помовчала, а потім живо запитала:
— Ну і як? Ви спробували? Щось вийшло?
Я зніяковіла. Не могла вирішити, чи варто їй розповісти про те, що «вийшло».
Взагалі, коли я починала думати про те, що про мою пригоду рано чи пізно доведеться комусь розповісти, слова плутались в моїй голові і я не вірила самій собі. Тож як про це розповідати комусь іншому?
Як пояснити цій бабці, навіть якщо вона за свій вік звикла мати справу з психами, що це була ніяка не «медитація», а цілком реальне потрапляння в цілком реальний час?
Старенька терпляче чекала на відповідь.
І я наважилась.
Розповіла, як приїхала на місце, де колись стояв мій будинок, як відчула біль, який спочатку сприйняла за напад гастриту, як посеред новобудівель побачила зелену оазу свого дитинства, як увійшла до під’їзду, як подзвонила в двері…
І про те, що до кінця розв’язки ситуації з моєю вадою залишилося два дні, а я ще більше заплуталась і боюся, що цей останній день — «час Х» — буде для мене дійсно останнім днем перед закриттям «лазівки», а я так нічого не встигну зробити. Адже не знаю, що саме треба робити.
Звісно, я уникла особистих подробиць. Намагалася говорити якомога чіткіше, ніби дійсно сиділа в кабінеті перед лікарем.
Після того як вимовила останнє слово, зависла довга пауза.
Стара сиділа в щільному панцирі своєї зморщеної оболонки, мов черепаха Тортила. Я навіть злякалась: чи не задрімала вона, чи слухала мене?
Але, кілька хвилин пожувавши повітря і зробивши кілька конвульсивних рухів шиєю в мій бік, — ну точно, викапана Тортила, — вона взяла мою руку і професійним рухом одразу знайшла пульс, дослухалась до нього, ворушачи губами.
— Занизький тиск… — нарешті сказала вона.
Я ошаліла.
— Це все, що ви можете сказати?! Я ж прийшла до вас за допомогою! Зрештою, це ви порадили мені повернутися в свій старий двір!
— Тоді сформулюйте ваше занепокоєння чіткіше, — спокійним голосом відгукнулась стара. — Про наслідки і дії свого методу я знаю сама.
— Тобто вам зовсім не цікаво, що я ось так — ні сіло, ні впало — опиняюся в іншому часі, причому не в переносному, а в цілком реальному, фізичному значенні? Що я спілкуюся сама з собою?! І навіть можу… розшукати там і вас?
Я була обурена її залізобетонним спокоєм і майже заходилась в істериці:
— А хочете, я так і зроблю? Наприклад, передам вам від вас же цей чорний капелюшок?! Або краще навпаки: принесу вам ваші речі — просто сюди?!
Вона посміхнулась:
— О, ні. Не треба доказів. Ви ж прийшли сюди не за цим.
Я заспокоїлась і кивнула — так, не за цим.
Тоді — навіщо?
Певно, мені треба було повернутися до цієї «незворотної точки», від якої розпочалася вся ця історія. Але тепер я розуміла, що бабця нічим не допоможе мені, вона лише дала поштовх, яким я з необережності скористалась. А вірить вона мені чи ні — то було вже другорядне питання. Якби вона вірила усім своїм пацієнтам, то давно б сама збожеволіла. Тому й звикла нічому не дивуватись. Навіть якщо я б представилась Клеопатрою чи королевою Вікторією.
Я була пригнічена і розчарована.
— Отже, що ви хочете від мене почути? — запитала вона, побачивши, що дихання моє стало рівним.
— Тепер не знаю, — тихо сказала я. — Можливо, я хотіла б знати, скільки у мене лишалося часу — ТАМ. Тобто скільки це може тривати…
— Ну, це я можу теоретично визначити, — сказала вона. — Зазвичай всі повернення в ситуативних медитаціях тривають до пікового моменту — тобто того часу, коли людина усвідомлює початок своєї
