Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
— Панночко, — відповів батько, — вибийте собі те з голови, щоб він мені обіцяв кінчити науку. Я не вірю, не вірю, прошу пані. Пропало. Ого!
Тут Іванова сестра Маруся, що стояла під печею та дивилася на мавку, як на ікону, почала голосно плакати й лебедіти:
— Отте все «не вірю й не вірю і не вірю!». Ви, тату з Миколою, таки напосілися вбити бідного Івана! Прошу ясновельможної панни, скільки я наплакалася через його кривду! Іван — то золото, не брат. Гарний, добрий, а душа — як сльоза! І тому він такий бідний, такий нещасливий! Хотів стати господарем, а тато: «Не вірю». Тепер хоче назад вернутися до науки, а тато: «Не вірю!» Таж наш Іван цілком чужий панні граф'янці, а проте вони, чужа особа, як ясний ангел, мають милосердя над ним! А рідний батько й брат: не вірю та й не вірю!
Маруся закрила очі запаскою й далі плакала.
Батько вдарився в груди кулаком, як тараном.
— Доню, щоб ти знала, що таке я хотів сказати, заки ти почала плакати. Панно граф'янко, беру на свідка вас і всі святі образи у хаті й так кажу: коли мій син Іван обіцяє докінчити свою науку, то я втішуся ним, як той батько в Євангелії блудним сином, і скажу йому: даю тобі, сину, все, чого тобі треба буде до науки — тільки вчися.
Всі зраділи, крім Миколи, якому лице потемніло.
Мавка глянула допитливо на Миколу й спитала:
— Що ж ви скажете на батькові слова?
Микола добував слова з себе, мов каміння з ями:
— Ну що ж?.. Як хоче, хай учиться… Хочуть тато помагати, то хай помагають…
По хвилі додав те, що для нього було найважніше:
— Пішло в багно вже стільки соток, то хай піде ще й решта…
— Ніщо не пішло й не піде в багно, — обурилася Маруся й говорила: — Тату, я не хочу від вас ніякого запису, не вийду заміж і буду наймичкою, тільки прошу вас: за мою частку хай Іван учиться.
Тепер обізвалася мавка:
— Ваш Іван буде вчитися. Мені вдалося його намовити до цього. Так само він вам обіцяє докінчити науку. Це певне.
Батько усміхнувся і закликав до своєї жінки, що стояла весь час мовчки коло печі:
— Стара… не плач! Наш Іван ще вийде в люди!..
Мати обізвалася:
— Ох, коби-то дожити, щоб він мене висповідав, бодай на смерть…
Мавка звернулась до Миколи:
— Обіцяйте мені, що шануватимете відтепер Івана і найменшої кривди йому не зробите ні словом, ані ділом.
— Воно, прошу панни, так: як він мене не скривдить, то я його не скривджу… Чого би я мав його кривдити?
— Батьку, — сказала мавка, — я хочу, щоб у вашій хаті не було нарікання на Івана через кошти його науки. Для того я зроблю так: я позичу Іванові на науку поки що тисячу корон, які він мені віддасть по скінченню шкіл.
Від мене Іван не прийме жодних грошей, а вам, батьку, не повірить, як ви тільки скажете, що будете його утримувати далі в школах. Для того я даю ті гроші на ваші руки, батьку, й ви самі передасте їх Іванові, так, якби це були ваші власні гроші, розумієте?
Батько витріщив очі:
— Прошу ясної панни граф'янки… Не розумію…
Микола сердився:
— Адже це ясне, як сонце… Ви берете гроші від панни граф'янки й маєте їх передати Іванові…
Мавка вийняла гроші, і, коли передавала їх батькові в руки, старий аж тоді зрозумів і закликав:
— Панночко! Борони боже! Що ні, то ні. За те, що ви Івана навернули до науки, я повинен заплатити вам…
Микола ще гірше розсердився, хоч його уста мовчали, але зате очі говорили: «Як дають — бери, старий дурню!»
Коли вкінці батько взяв гроші в руки, мавка просила його, щоб разом із Миколою пішов негайно до Івана, передав йому ці гроші, як свої і щоб ніхто йому ні в лісі, ані в хаті не сказав, відкіля ті гроші походять, а то пропала б дальша його наука.
Маруся плакала тепер з радісного зворушення, цілувала мавку в руки й називала її ангелом-хоронителем.
Так само мати прослезилася, одначе з тією різницею, що до її матірних сліз долучилося зворушення на вид високої суми грошей. Серед загальної радості й найкращих побажань мавка від'їхала додому. Одночасно старий Куценко з Миколою пустилися в дорогу до лісу.
XX
Батько й син ішли мовчки дорогою. Старий не бачив вже Івана два роки. Почувався до вини супроти сина і стидався. Хотів у когось порадитися, яке перше слово сказати Іванові. Глянув на Миколу, та пізнав одразу, що він йому нічого не порадить так, як не порадив досі.
Микола не бачив ані лісу, ані стежки, ні батька перед собою. У своїй розгарячкованій уяві він жадібно позирав на дивний рій, що червонавими хмаринками літав йому перед очима, лопотів розкішно крилами, то знов нечутно кружляв йому довкола голови, дотикався його рук і, мов словами, заохочував його: «Лови нас! Ми будемо твої».
Батько і син входять мовчки в ліс. Крізь гущавину ліщини веде вузька стежка. Батько йде вперед, син за ним. Ліс завмер. Ні людини довкруги, ні пташини в гіллях.