Panicoffski - Ріо Кундер
Отак абсолютно влучно описав у вірші свою країну знаменитий «поет кохання» Пабло Неруда, що був одним із двох Нобелівських лавреатів із літератури від цієї країни. «Довгу пелюстку» Чилі від Арґентини відокремлює нескінченний ланцюг високих засніжених Андів, які тут видно звідусіль. З иншого боку — такий самий нескінченний Тихий океан. А вино — це те, що здебільшого виробляється в долинах трьох рік посередині, чим пишаються всі чилійці, і чим славна їхня країна в усьому світі. Чилійські вина типу каберне-совіньйон і мерло є чи не найкращі у світі, а чудовий карменер взагалі виробляють лише в Чилі, по тому як у Европі хвороба вразила цей сорт винограду, і він повністю зник…
До Чилі цікаво під'їздити автобусом. Всю дорогу від Буенос-Айреса до Мендоси (14 годин) в нічному автобусі можна спати (крісла дуже зручні). Зате відразу після цього арґентинського міста розплющуйте очі: на обрії виринають засніжені вершини включно з найвищим піком Америки Аконкаґуа. Обабіч дороги стеляться безкраї виноградники, оливкові дерева. Раптом побачив винну фабрику «Нортон». Це ж її продукцію не так давно куштував у Лондоні! Основний пункт перетину кордону між двома країнами — Лібертадорес — лежить чи не в найвищому пункті гір просто поруч із Аконкаґуа. Незважаючи на літню пору, там досить зимно. Це важливо знати, беручи до уваги, що прикордонні формальності досить суворі. Доводиться надовго виходити з автобуса на холод, пішки проходити через обидва пункти пашпортного контролю, а також через митницю, де чилійці пропускають весь баґаж через рентґенівський апарат (таким чином мені засвітили одну фотоплівку, внаслідок чого тепер не маю панорамних знимків Сантьяґо, а також сумнозвісного Національного стадіону, де після путчу 1973 року хунта Піночета інтернувала й катувала політичних опонентів. Саме місто, до речи, з високої кручі в його центрі теж скидається на величезний стадіон, де трибуни — це високі гори, які оточують його з усіх боків). Обабіч кордону видно військові ґарнізони. Кордон захищається не просто для галочки. Аргентинці ще не забули, як Пі ночет підтримав Велику Британію у війні за Фолклендські (Мальвінські) острови…
Те, що відразу кидається у вічі в Чилі, — це ідеальний стан автошляхів і взагалі доріг. Це постарався режим ґенерала Піночета — глибоко несимпатичного мені типа. Несимпатичного, бо мені абсолютно чужі ось такі арґументи його прибічників, що так співзвучні зі способом думання багатьох українців: навів порядок, нагодував, врятував країну від розвалу, ну, дійсно, обмежив демократію, ну, знищив, закатував стількох опонентів, але ж без жертв важко обійтися… У барі в портовому Вальпараїсо я розговорився з його власником — великим знавцем вин, що продемонстрував мені цілу колекцію витриманих роками пляшок. Відтак старий почав скаржитися на зростання злочинности й безробіття останнім часом. «А за військових як було?» — питаю. «О, був порядок. Все було дуже цивілізовано. От була, скажімо, комендантська година, але не небезпечна: нікого не заарештовували, якщо ти не злісний порушник. Скажімо, спізнився твій потяг чи там автобус, — із ким не бува, — і не встиг вчасно додому, то проблеми нема. Заплатив штраф за порушення і йди собі спати. А тепер ось поставили в Сантьяґо пам'ятник тому Альєнде, а він хіба герой? А справжньому героєві пам'ятник ставити не хочуть…» Слід сказати, що чилійське суспільство розділене майже порівну між прибічниками й противниками Піночета. Я — з тими, що проти: завжди був проти вбивць і катів, кого б вони не катували. Ну навіщо було вбивати популярного співака Віктора Хару? І потім, яка така комендантська година, якщо тепер я об 11 тільки починав вечірню програму відвідин барів, ресторанів і нічних клубів з активним споживанням знаменитого чилійського коктейлю піско савер? Взагалі важко уявити, як примудрялися ті народи, що в них нічне життя в крові, висиджувати вдома в добу комендантської години? Це ж додаткове знущання, додаткові тортури! До тих подій чилійці постійно звертаються подумки й нині. Наприклад, на фестивалі пісні у Вінья-дель-Мар, за яким уся країна стежила чи не цілодобово на екранах телевізорів, чилійська група «Інті-Іллімані» заспівала пісню на честь Віктора Хари, що його зображення проектувалося на великий екран. Половина зали відтак влаштувала ґрупі оглушливі овації, тоді як инша половина сиділа, демонстративно склавши руки.
У Сантьяґо я бачив пам'ятник Альєнде, що стоїть біля колишнього президентського палацу Ля Монеда. Я пам'ятаю документальні кадри про ті події, що їх бачив в Англії. Тепер можна було значно краще уявити, де були танки заколотників, з яких будинків відстрілювалися люди, вірні президентові-соціялістові, як над палацом літали винищувачі. Тепер тут міститься урядова установа, а туристам дозволяється заходити на подвір'я після перевірки сумок і рюкзаків. Там була виставка скульптури і поліцаї дозволяли фотографувати. Одна аванґардна скульптура належала митцеві на прізвище Берченко. І тут наші люди!.. А на Національний стадіон мене запустив прес-офіс за журналістським посвідченням. Там питали, чи я збираюся писати про 1973 рік, і я про всяк випадок відповів, що ні, — про футбол. Національний стадіон — ідеальне місце для ув'язнення сили-силенної людей. Міцні залізні брами й жодних шпарин. Втеча неможлива. Стадіон виглядає мальовничо на тлі гір. Чи милувалися цим пейзажем Піночетові в'язні? 1974 року тут відбувся пам’ятний футбольний фарс. Збірній СРСР випало грати стикові матчі за вихід на чемпіонат світу саме з Чилі. Союз підтримував соціялістичний уряд Альєнде, бо сподівався зробити із Чилі другу Кубу — свій плацдарм у Південній Америці. Після заколоту Кремль відмовився визнати хунту, але перший матч із чилійцями в Москві було вирішено грати. Матч закінчився 0:0, а відтак Союз відмовився грати в Сантьяґо, «бо стадіон политий кров'ю». І хоча чилійці пропонували инше поле, це справи не вирішило. Все завершилося тим, що чилійська збірна вийшла на поле Національного і після свистка судді завела м’яч у порожні ворота збірної СРСР.
Якщо Буенос-Айрес — це Париж, Сантьяґо є безпомилково латиноамериканським містом. І людей з європейськими рисами тут менше (преважну більшість населення становлять метиси), і архітектурно більше відчуваються колонійні еспанські впливи. Нічне життя теж не таке бурхливе. Можна навіть сказати, що атмосфера Сантьяґо дещо провінційна. Крім того, я був там у час відпусток, коли багато хто відпочивав у курортних Вінья-дель-Мар і Ля Серені. В цих двох містечках я й побачив пізніше натовпи
