Panicoffski - Ріо Кундер

Дуже хотів зустрітися знову. Навіть знайшов її прізвище в телефонній книзі Буенос-Айреса… Врешті вирішив не телефонувати, — нехай усе так і залишиться як якась ностальґія за чимось неясним, невідомим і втраченим, як спогад про той неймовірний час. Адже нині Арґентина для мене стала вже конкретною, до якої торкався, яку нюхав, смакував і пив. Там маю повно реальних нинішніх друзів.

Буенос-Айрес називають південноамериканським Парижем і цілком слушно це роблять. Місто дійсно дуже нагадує Париж архітектурно, тільки це — такий собі більший Париж, із більш високими будинками і значно ширшою рікою. Тут і вражаючі зелені проспекти й бульвари, доглянуті парки, вишукана культура ресторанів і барів, розмаїття культурного життя (в час мого перебування там була найбільша за межами Европи виставка Сальвадора Далі) й загалом така собі богемна атмосфера з місцевим відповідником Монмартру — центром артистичного життя — дільницею Сан-Тельмо. Особливого шарму цьому місцю додає стиль життя портеньйос (так називаються еспанською мешканці міста) з їхнім звичаєм пізно вночі зустрічатися з друзями в кав'ярнях і розважатися до ранку. Культура ж танґо, що нині знову стало модним в європейських столицях, вабить до буенос-айреських салонів цього танцю, а також його швидшого і «вільнішого» різновиду — мільонґи, сотні иноземців. Багато хто приїздить на пару тижнів, але, занурившися в це життя, залишається на роки.

У цій подорожі я й прибув, і відлітав із Буенос-Айреса, а в проміжку їздив до Чилі й до арґентинської Мендоси, що на чилійському кордоні. На зворотному шляху побачив у столичній ґазеті повідомлення про початок у той-таки день фестивалю танґо. Тут-таки зустрівся з місцевими друзями, серед яких одна — Марія-Пія — була справжнім фаном танґо. Тож танґо-програма на вечір була забезпечена. Розвиток цього жанру в Арґентині є цікавим: його сприйняття й несприйняття суспільством завжди залежали від далекої Европи. Коли наприкінці 19 століття танґо народилося в бідних дільницях Буенос-Айреса, його танцювали лише представники соціального дна — різні злочинці й повії в борделях. Відповідно, із презирством його сприймала арґентинська еліта. Потім з'явився леґендарний Карлос Ґардель, що створив tango cancion — пісню танґо — з її глибоким сенсом, текстами, що заторкали найглибші почуття. Він став знаменитим у Парижі та Нью-Йорку, і його успіх там зробив цю музику популярною вдома. Танґо стало завсідником елітних салонів Буенос-Айреса, танцем, якого вважали за честь навчитися можновладці. Недавно мене вразили телевізійні кадри з прийому в Лондоні президента Арґентини Менема. Принц Уельський Чарльз запросив на танґо дочку президента Сулейміту. Обоє виявилися першорядними танцюристами!.. Основна тема пісень танґо — це ностальґія щодо минулого життя, сум щодо зрад у коханні, втрати дружби, зміни рідних ландшафтів. Тож танґо несе в собі певну печаль і накладає відповідний настрій на сьогоднішні салони танґо, в яких я був, а відтак і на все місто. Дизайн салонів такий (це виявляється у стилі картин на стінах, відповідному освітленні, наявності предметів антикваріяту), що атмосфера навіює неясні асоціяції з тим, що колись читав або бачив у фільмах про декадентський Париж. Нині танґо знову переживає в Арґентині бум, але після довгого занепаду, пов'язаного з режимом військових. За диктатури танґо не забороняли, але чи ж потанцюєш, як тепер, до шостої-сьомої ранку, коли в країні — комендантська година й на кожному кроці перевіряють документи? Політичні розправи й загальна атмосфера страху в час терору хунти під проводом ґенерала Віделі й відплатних дій марксистських міських партизанів — монтонерос — змусили залишити Арґентину багатьох майстрів танґо. Про цей період в історії танґо згадується, зокрема, у пісні Ерос а паризького музичного проекту «Ґотан Проджект», що його зреалізували танґо-еміґранти:

Фестиваль танґо ми відкрили о дев'ятій вечора, посидівши за шклянкою доброго вина San Felipe у барі найжвавішої дільниці Буенос-Айреса — Палермо. Відтак вирушили на концерт просто неба у парку Боскедель-Палермо, що чимось нагадує паризький Будонський ліс, зірки танґо Адріани Барелі. Шоу було неймовірне, публіка співала разом із нею: тут була й молодь і старші люди, і це ще одна річ, що захоплює у танґо: воно не знає вікових меж. Пізніше, близько першої ночи, ми пішли до салону танґо, де до самого нашого відходу близько п'ятої ранку пристрасно танцювала й парочка, якій на вигляд можна було дати років по сімдесят п'ять… До речи, той салон, як з'ясувалося, було орендовано в приміщенні клубу вірменського культурного товариства Буенос-Айреса, що в ньому також містився вірменський ресторан. А ще в тому-таки Палермо я бачив православну церкву. Бачив і колишніх співвітчизників: на мистецькому ярмарку під цвинтарем Реколета, де похована леґендарна арґентинка Ева Перон, якісь радянського вигляду громадяни продавали матрьошки, а на центральній торговельній вулиці Флорида якийсь пан, що говорив еспанською з виразним російським акцентом, займався дуже поширеним у Південній Америці бізнесом — чистив иншому добродієві черевики. (Подейкують, що й лідер чилійських комуністів Луїс Корвалан заробляв цим на життя, по тому як зі зміненою тотожністю повернувся до Чилі.) Загалом, я дійшов висновку, що хоча в 1990-х роках до Арґентини виїхало багато українців, небагатьом арґентинцям і чилійцям про це відомо. Якщо в Буенос-Айресі вони ще комусь траплялися, то в Мендосі й особливо чилійських містечках всі дуже дивувалися. Казали, що українців ніколи не бачили, й раділи, що ми, мовляв, говоримо їхньою мовою… А ще в самому центрі Буенос-Айреса за президентським палацом я знайшов дешевий ресторанчик під назвою Parilla Ucranіа (що можна перекласти приблизно як «Ґриль Україна»). Щоправда, страви там були лише арґентинські, а власник не міг пояснити, чому він так називався, сказав, що так і було, коли він його перебрав.