Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

Раптом я збагнув, що вона мені пропонувала.

— За кого ти мене маєш? Забудьмо те, що ти сказала. Я нічого не чув.

Я так обурився, що мусив вийти надвір. Я подумав про плітки, які Янсон, безсумнівно, саме зараз розпускав між островами. Я заживу слави Фредріка — власника імпортованих із якоїсь арабської країни дівчат.

Я сів на пірсі. Те, що сказала Сіма, мене не лише засоромило, а й засмутило. Я всерйоз збагнув, який тягар її мучив.

Через якийсь час вона спустилася до пірса.

— Сядь, — мовив я. — Ти можеш побути тут декілька днів.

Я відчув її хвилювання, — її ноги тремтіли. Я міг її просто викинути. Крім того, мені був потрібен час, щоби подумати. У моє життя ввірвалась четверта жінка, вимагаючи від мене поки що зовсім невідомої допомоги.

Ми з’їли печеню з останнього шматка зайчатини, що залишилась у моїй морозилці. Сіма здебільшого лише длубалась у їжі. Говорила вона небагато. Здавалось, наче її неспокій наростав. Вона не хотіла спати серед мурах. Я постелив їй у кухні. Було не пізніше дев’ятої, коли вона сказала, що хоче лягати спати.

Тої ночі кицька мусила залишитись надворі. Я вийшов на другий поверх, ліг у ліжко і взявся читати. На кухні було тихо, хоча я й бачив світло, що падало з кухонного вікна. Вона й досі не погасила світла. Опускаючи жалюзі, я побачив, що кішка сидить на плямі світла, що падало з кухонного вікна. Невдовзі й вона мене покине. Здавалось, наче вона вже перетворилась на прозору істоту.

Я читав одну з дідусевих книжок 1911 року про рідкісних болотних птахів. Я, вочевидь, заснув, не погасивши світла. Коли розплющив очі, було близько одинадцятої, — я спав щонайбільше півгодини. Я встав і відгорнув жалюзі: світло погашене, кішки не видно. Я вже хотів був лягти назад, аж тут прислухався. З кухні долинали незрозумілі звуки. Я підійшов до дверей — аж тепер я чув виразно: Сіма плакала. Я й далі стояв. Чи варто було спуститися вниз? Може, вона хотіла побути на самоті? Через якийсь час плач затих. Я обережно прикрив двері й повернувся до ліжка. Я знав, куди ставати, щоби дощана підлога не скрипіла.

Книжка про болотних птахів сповзла на підлогу. Я не підняв її, а натомість лежав у темряві й розмірковував, що мені робити. Єдиним правильним рішенням було би подзвонити в берегову службу. Але чому я повинен завжди чинити правильно? Я вирішив зателефонувати Аґнес. Їй і вирішувати. Незважаючи на все, Аґнес була для Сіми найближчою людиною, якщо я правильно зрозумів цю сумну історію.

Як звично, я прокинувся відразу по шостій. Термометр за вікном у спальні показував чотири градуси тепла. Лежав туман.

Я вдягнувся і спустився вниз, ступаючи обережними кроками, бо припускав, що Сіма спить. Я збирався взяти джезву до повітки для човнів, де в мене була електроплитка. Вона стояла там ще за життя мого дідуся. На ній він варив суміші дьогтю та живиці, якими змащував човен.

Двері до кухні були прочинені. Я обережно їх відчинив, щоб не скрипіли. Сіма лежала на ліжку в білизні. Лампа в кутку біля тапчана світила. Її тіло та постіль були залиті кров’ю.

Здавалось, наче Сіма лежала в світлі прожекторів. Я не міг повірити своїм очам. Я знав, що це правда, але тим не менше здавалось, наче це не могло статись. Я спробував повернути її до життя, водночас шукаючи найглибші рани. Вона використала не меч, а один з дідусевих старих рибальських ножів. Чомусь це тільки посилило мій розпач, немов вона зробила причетним до свого нещастя і дідуся — старого доброго рибалку. Я кричав їй, щоб вона прокинулась, але її тіло було м’яке, а очі заплющені. Найстрашніші рани були довкола статевих органів, на животі та на щиколотках. Окрім цього в неї була досить дивна рана на шиї. Я не розумів, як вона зуміла завдати собі такі порізи. Найсерйозніша рана була на правій руці. За день до того я подумав, що вона лівша. З глибокої рани текла кров, вона багато її втратила. Я наклав декілька джгутів із кухонних рушничків. Потім поміряв її пульс: він був слабким. Я знай намагався повернути її до життя. Я не знав, чи вона прийняла якісь таблетки чи наркотики. У кухні чимось пахло, але запаху я не впізнав. Я відразу ж понюхав попільничку, знову ж таки одну з бабусиних кавових тарілочок. Імовірно, вона курила гашиш або марихуану. Я проклинав ту мить, коли переніс усі свої лікарські інструменти в повітку для човнів. Я прожогом кинувся туди, перечепився за кицьку, що сиділа на веранді, взяв тонометр і повернувся на кухню. Тиск був низьким. Її стан був загрозливим.

Я набрав номер берегової служби. Відповів Ганс Люндман. Дітьми ми разом бавилися влітку. Його батько, лоцман, був близьким приятелем мого дідуся.

— Це Фредрік Велін, — сказав я. — Тут у мене перебуває дівчина, яку необхідно негайно відвезти до лікарні.

Ганс — розумний чоловік. Він знав, що береговій службі не дзвонять рано-вранці, якщо на те нема серйозної підстави.

— Що сталося?

Я міг сказати лише правду.

— Вона намагалася вчинити самогубство. Порізала себе і втратила багато крові. Пульс і тиск низькі. Її слід негайно забрати.

— Надворі туман, — промовив Ганс Люндман, — але через півгодини ми будемо в тебе.

— Ти викличеш «швидку»?

— Вважай, що вона вже в дорозі.

За 32 хвилини я почув шум потужних моторів катера берегової служби. Це були найдовші хвилини в моєму житті. Довші, ніж тоді, коли мене пограбували в Римі і я думав, що мене вб’ють, довші, ніж будь-що інше. Я не міг нічого вдіяти. Сіма гасла. Я не міг визначити, скільки крові вона втратила. Я міг допомогти їй лише джгутами. Я намагався шептати їй на вухо, коли збагнув, що мої жалі не допомагають розбудити її. Я притиснувся устами до її вуха і шепотів, що вона мусить жити, вона не може вмерти, це неправильно, не в моїй кухні, не навесні, не на початку цього дня. Вона мене чула? Я не знаю. Але я продовжував нашіптувати їй на вухо. Я розповідав уривки казок, які я пригадував зі свого дитинства, розповідав, як гарно пахне, коли розцвітають черемшина та бузок. Я розказував, що ми приготуємо на вечерю, а також про чудернацьких птахів, які бродять по узбережжях та швидкими рухами ловлять свою здобич.