Українська література » Сучасна проза » Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

Читаємо онлайн Італійські черевики - Хеннінг Манкелль
я зрозумів, що собаки нема. Здавалося, це здивувало навіть кицьку. Я сів на сходах до будинку і почав виглядати. Я відійшов і покликав пса, та він усе не приходив. Тоді я збагнув: щось трапилось. Я надягнув куртку і взявся за пошуки. Приблизно за годину я знайшов його на другому боці острова біля химерних скельних формацій, які виринали з криги, немов гігантські стовпи. Він лежав у невеликій улоговині, захищеній від вітру. Не знаю, як довго я простояв, дивлячись на нього. Його очі були розплющені й блискучі, мов кристалики, як очі тої замерзлої чайки, що я тієї зими знайшов унизу біля пірса.

Смерть косить усіх, і від неї ніде не заховаєшся.

Я відніс пса до будинку. Він був важчий, ніж я гадав. Мертві тіла завжди важчі. Потім я дістав лопату і врешті зумів викопати яму необхідної величини під яблунею. Кицька сиділа на сходах і стежила за всім. Собаче тіло вже застигло, коли я поклав його в яму й засипав. Я притулив мотику і лопату до стіни будинку. Повернулась ранкова імла. Але цього разу волога сочилася з моїх очей. Я оплакував свого пса.

Я записав про смерть у моєму бортовому журналі й вирахував, що собаці було дев’ять років і три місяці. Я купив його цуценям в одного з рибалок, що на старість літ узявся вигодовувати псів сумнівного походження.

Упродовж кількох днів я думав, що варто завести нового пса. Але майбуття було надто непевне. Невдовзі прийде черга і моєї кішки. Тоді ніщо вже не буде тримати мене на цьому острові — звісно, якщо я сам не захочу тут залишитись.

Я написав Гаррієт і Луїз про смерть собаки. Обидва рази я заходився плачем. Вони відповіли зовсім по-різному. Луїз розділяла мою печаль, зате Гаррієт не розуміла, як можна сумувати за старим псом із хворими суглобами, що нарешті спочив.

Тижні минали, а я все не брався до свого човна. Здавалось, наче я чогось чекав. Можливо, мені слід було написати листа самому собі про мої плани на майбутнє?

Дні все довшали. В ущелинах на скелях почав танути сніг. Проте море і далі вкривала крига.

Врешті здався і лід. Одного ранку вся крига аж до самої води вкрилася тріщинами. Янсон приплив на своєму катері. Гідрокоптер він сховав до наступного року. На наступну зиму він вирішив придбати судно на повітряній подушці. Я не певен, чи розумів, що це, незважаючи на його детальне й абсолютно непотрібне пояснення. Він попросив мене оглянути його ліве плече. Може, я відчую під пальцями якийсь вузлик? Або пухлину?

Нічого там не було. Янсонові й далі нічого не бракувало.

У той же день я зняв із човна брезент і почав шкрябати дощечки. Мені вдалось очистити корму від старої фарби, мавши намір продовжити наступного дня. Але дещо стало на заваді. Коли я саме спускався до пірса, щоб здійснити ранкове купання, я зауважив, що на суші стоїть невеликий катер.

Я зупинився і затамував подих. Двері до повітки для човнів були відчинені.

Хтось сюди приїхав.

2

У повітці зблиснуло світло. Я навіть уявити не міг, що це від поверхні гострого меча відбивалося сонце. Усередині стояла Сіма. Вона вийшла з темряви, тримаючи в руці меча.

— Я вже думала, ти не прокинешся.

— Як ти сюди добралась? Що за човен стоїть на суші?

— Я його взяла.

— Взяла?

— У порту. Він був прив’язаний. Але мене не зупинять жодні ланцюги.

— Ти вкрала човна?

На пірс вийшла кицька і взялась розглядати Сіму.

— А де пес?

— Він здох.

— Як здох?

— Він мертвий. Існує лише одна смерть. Умерти. Не жити. Бути неживим. Мертвим. Мій пес помер.

— Колись у мене був пес. Він також здох.

— Собаки вмирають. Моя кицька вже теж довго не протягне. Вона також стара.

— Ти її пристрелиш? У тебе є рушниця?

— Цього я тобі не скажу. Я хочу знати, що ти тут робиш і чому ти вкрала човна.

— Я хотіла тебе побачити.

— Навіщо?

— Ти мені не сподобався.

— І саме тому ти хотіла мене побачити?

— Я хочу дізнатись, чому ти мені не подобаєшся.

— Ти несповна розуму. Де ти навчилась керувати човном?

— Якось я проходила лікування неподалік озера Веттерн. У тій лікарні був човен.

— Як ти дізналася, що я живу тут?

— Я запитала в одного чоловіка, що згрібав листя коло церкви. Це було нескладно. Я запитала про лікаря, котрий ховається на острові. Сказала, я твоя дочка.

Я здався. У неї були відповіді на всі мої запитання. Я знав, що Гюґо Персон, доглядач кладовища, був базікою. Вочевидь, він показав дівчині дорогу — це було просто, прямо до Міттбодена, де стоїть маяк, потім через Єрнсюндет із високими стінами гір і прямо до мого острова, де біля каміння за затокою стояли два берегові судноплавні знаки.

Було видно, що вона втомлена. Погаслі очі, бліде обличчя, абияк заколоте дешевими шпильками волосся... Вона була вдягнена в усе чорне, а на ногах мала кеди з червоними шнурівками.

— Ходімо до хати, — мовив я. — Я певен, що ти голодна. Тобі слід поїсти. А тоді я подзвоню в берегову службу і повідомлю, що ти тут і що ти вкрала човна. Нехай вони тебе заберуть.

Вона нічого не відповіла і навіть не замахнулась на мене мечем. У кухні я запитав, що вона хоче на сніданок.

— Кашу.

— А я думав, що кашу вже ніхто не їсть.

— Не знаю, як інші, але я хочу кашу. Я можу зварити її сама.

У мене була вівсянка і банка ще не надто старого яблучного пюре. Коли каша вже добряче загусла, вона виклала туди пюре і налила у тарілку молока. Їла повільно, а меч лежав на столі. Я запитав, чи не хоче вона чаю чи кави. Вона заперечила головою. Їй хотілось тільки каші. Я намагався зрозуміти, навіщо вона мене розшукала. Під час останньої нашої зустрічі вона накинулась на мене з піднятим мечем, а тепер сиділа за моїм кухонним столом і їла кашу. Все це ніяк не вкладалось у голові. Вона сполоснула тарілку і поставила її в мийку.

— Я втомилась і мушу поспати.

— В іншій кімнаті стоїть ліжко, можеш лягти там. Але мушу тебе попередити, що там мурашник. І через весну мурашки починають

Відгуки про книгу Італійські черевики - Хеннінг Манкелль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: