Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Легкий на згадку той Свенельд! Не дочекався й весни, а вже в Києві. Прибіг санною дорогою та ще й Ігоря привіз. А де ж подівся Карло? Спитає потім. Свенельд влетів на Княжу Гору, здійнявши полоззям снігову хурделицю. Перед Олеговим ґанком кинув шкіряний міх. Гупнув ним об землю, але міх заворушився і підкотився до Олега. Свенельд стояв віддалік, зловтішно посміхався. Поряд з ним, вилізши з саней, став Ігор. Ледве можна було впізнати в ньому давнього княжича — кремезний у плечах, руді вуса до пліч. — Вітання тобі, Ольже, від Новгорода! І ось від нас даруночок! — ткнув пальцем у шкіряний міх. Олег з острахом дивився, як міх знову заворушився і ще ближче підкотився до нього. Розлючено зиркнув на Свенельда: з ким жартує лукавий варяжин? Проте Свенельд збив на очі з сріблисто-чорної лисиці шапку й зухвало ошкірив зуби. — Не здогадався? Це твій посланець, Ольже. Твій печеніжин, який убив його матір, Єфанду. Бач, прийшов тобі поклонитися — за мздою великою прийшов! — Свенельд уже відверто знущався над всевладцем Києва. Олег стиснув щелепи, колов очима варяжина. Он як! Упіймав його посланця до Єфанди... Прийшов у Київ з Єгорцем. Хоче побити його його ж зброєю? Далебі, не відає, з ким зв'язується! Його час ще не збіг... Ступив крок уперед, привітно простяг руку до Ігоря. Авжеж, це його спадкоємець. І хто такий Свенельд? І за яким правом він так говорить з великим віщим Олегом? — Вітаю тебе, синку, у твоєму стольному граді, матері городів руських. Давно на тебе очікую. Але де ж Карло, я послав давно до тебе Карла. Він залишився в Новгороді? Ігор не встиг відійти від першої хвилі подиву — виявляється, його тут чекали яко спадкоємця! — як вдруге здивувався: за ним ще й послали Карла! А як же Свенельд? Розгублено дивився то на витязя, то на Олега. Але Свенельд від такої несподіваної мови Олега тільки рота роззявив. — Я не бачив Карла. Мене взяв з собою Свенельд,— баском обізвався Ігор Рюрикович. — Мабуть, Карло ще не повернувся від свейського короля. Він має набрати там дружину. Але добре, що прийшов швидше,— ти тут дуже потрібен. На тебе чекає царівна... Але як матінка? Ігор геть зовсім розгубився. Виходило, що Олег не знає про її смерть... Але печеніжин визнав, що він його послав до Єфанди, щоб її вбили... — Її вбив оцей печеніжин, що в міху ото... — Це твій посланець, Ольже, хіба забув? — оговтався уже і Свенельд. Від люті в нього побіліли очі. Блазень! Скоморох, удає, що чекав тут Ігоря... Царівною приманює... — Я послав Карла по Ігоря і Єфанду. Навіщо мені її вбивати? — обурено проговорив Олег. Знав, що за кожним його словом пильнує Ігор, Та не тільки він!.. — Нехай скаже ось цей печеніжин! — крикнув Свенельд. — Печеніжин? — ще дужче розлютився Олег. — Дудко, Дерев'яко, а візьміть-но сього брехуна, витрусіть його з міха і — на стайню! Дерев'яка знав, що коли на стайню — то вже повороту назад не може бути. Дерев'яка і мечники схопили міх і потягли до нижнього двору, до стаєнь. — Дудко, чого стовпуєш, запрошуй дорогих гостей до стравниці! Чи медів у твоїх медушах немає? Заходь, дорогий Ігоре, з приїздом тебе додому! — Олег щедро припрошував лише Ігоря, той не знав, що робити, невпевнено озирався на Свенельда. Ловель, вірний його Ловель, що стояв за його спиною, штовхнув його межи плечі — й Ігор рушив за Олегом. За ними пішов і Свенельд, він ще не договорив своїх погроз Олегові. Він мусить відібрати в того його зброю — Ігоря Рюриковича! — І царівну приведіть,— неголосно кинув служкам Олег, Двірська челядь зашуміла, заметушилась... Гостей не чекали, а тут ніби на заручини чи на весілля береться. Але як воно буде — ні жених, ні наречена ще не бачили один одного. Як вони зустрінуться? Пристаркуватий оцей рудий женишок для царівни, полонянки Олегової... Але де їй подітись, гірка доленька ізгоя... З того дня й почали готуватись до весілля. А Олег умедливо баяв Ігореві, що навесні піде до Царгорода супроти ромейського царя. Адже двадцять три роки він не дає Країні Руси данини — не сплачує по ряду з Києвом. Олег не може далі чекати і терпіти це приниження. На його думку, Ігор лишиться в Києві — має взяти державне кермо і призвичаюватись кермувати — час його настав. І ще має остерігатись льстивого Свенельда і його дружини. Либонь, сам убив Єфанду, а на нього, Олега, слід пускає. Печеніжин той і помер, а не визнав, що когось убивав. Дерев'яка і всі, що були тоді на стайні, про це засвідчать, коли він, Ігор, захоче... Ігор жив у палатах Олега. Із Свенельдом не бачився, бо витязя до двору більше не пускали, хоч і не виганяли з Києва, певно, щоб не дражнити його варягів. Ігор вірив і не вірив Олеговим словам. А крім того, оте цікаве синьооке дівча, яке Олег називав царівною, дивилось на нього захоплено, довірливо, віддано... її безгласна віра в нього виповнювала його душу впевненістю в собі. Хіба знає муж, що його найбільша неволя в_ скореній волі жінки... Її невидима царська корона інколи сяяла йому в очі і сліпила душу... Дивною була царівна Ольга — Оленка. Ігореві було втішно і добре у палатах київського володаря, добре було думати, що всі пережиті страхіття не вернуться. Він інколи думав, що їх і не було, що те все приснилося колись йому... Свенельдові слова швидко втратили для нього вагу й довіру. Олег захоплював його майбутністю походу. Тепер він ділився з Ігорем своїми думками. Ігор має триматись своєї молодої жони — царівни болгарської. В тому й буде сила Країни Руси і Болгарії. Ромеї боятимуться їхньої єдности — тож платитимуть за мир золотом. Від тих розмов в Ігоря голова йшла обертом, ішов до своєї невісти. Дівчинка лякливо щулилась — сей грубий здоровило з рудою борідкою і вусами її відлякував. Від нього завжди пахло потом і брагою. Вона бігла до отця Гавриїла, тремтячим голосом сповідувалась — не хоче бути жоною цього князя! Священик грізно дивився на неї: а що вона хоче — ізгоєм, у ганьбі повернутись додому? Там її ніхто не чекає... Чекає лиш сором. Роздягнуть, розплетуть косу, нагу прив'яжуть до осла і поведуть вулицями. Кожен буде