Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

у білих яблуках коней. Гавкання псів, покрик і свист погоничів, хурчання полоззя по снігу і тупіт кінських копит — все це наповнювало душі святочністю і піднесенням. Сонце вже вище підбилось над обрієм, починало новий колобіг по небосхилу, новий рік. Новий клопіт з'явився і в хатах господарів — телились корови, котились вівці, поросилися свині. Багатство цієї землі знову починало множитись. Куди ж він піде звідси, Свенельд? Де знайде таку землю і таких довірливих людей, у котрих все те можна безборонно відібрати! Уже поблизу Вишгорода назустріч ватазі варяжинів вискочили сани з дівчатами й парубками. Коні прикрашені барвистими стрічками, молодь виспівувала пісні навколо вбраної в одяг колоди. Це і було свято колодки, яку прикрашали вінками й шовками. Простолюдини просили у своїх богів доброго врожаю і багатого приплоду. Свенельдові здалося, що серед тих співунів сидить і князь Ігор із жоною Ольговою. Якась тінь підозри затьмарила його душу. Довго достукувались у ворота, доки їх пустили у двір. Нарешті Свенельд у світлиці боярині. Затишно, гарно прибрано. І килими, і срібло-золото поблискує в ларцях. Уже вечоріло. Синіли сніги, сутеніло в кольорових шибках вікон. Хтось тінню шаснув під стінами — і одна за одною спалахнуло з десяток воскових свічок. Олег не виходив. Свенельд стояв посеред світлиці, прислухався до тиші. Принюхувався до заспокійливо-солодкавого запаху плавленого воску. А в грудях скімлила тривога: як зустріне його Олег? Звідкись потягло сирістю. Раптом Свенельда охопило почуття небезпеки. Поруч з ним стояла бояриня Гордина. Разом з нею вкотився у світлицю Олег. Розм'яклий, ледачий і не страшний. Жорсткі зморшки на обличчі його розправились — він здавався молодшим, ніж завжди. В постійно напружених, сторожких зіницях тепер тліла байдужість. Віщий Олег тут відпружувався душею і був уже не владцею, а звичайним собі мужем. Привітався просто, наче ніякої сварки між ними й не було. Свенельд відразу ж і почав. — У Києві зріє бунт, Ольже. Хочу застерегти. Олег підняв брови й опустив повіки. Ніби сказав: знаю. — То що з того? У Києві щодня щось діється... — Я візьму на себе все. Я хочу, щоб ти мені повірив. Як те було колись. Олег хмикнув, мовляв, що хочеш за це? — Я не хочу багато. Хочу лиш твоєї довіри, — Свенельд говорив щиро, пальці його бігали по широкому паскові, що туго перетягував його ще міцні чересла. Олег прискалив до нього око: він ще сильний, цей витязь, і небезпечний. Він мав добру дружину й умів воювати, умів хитрувати. Але тут він не хитрує— сам боїться ворохби. У нього землі, оселища, полюддя... Олег нічого у нього не відібрав — не хотів мати в ньому ворога. І тепер справді Свенельд може придатися йому. — Важко мені тобі довіряти, Свенельде. — Я присягаю тобі на крові! — Вихопив меч, хотів ударити себе по руці, та Олег блискавично перехопив його. Старий володар мав добре мисливське око. — Гаразд... Я й так повірю. Але — востаннє. Я йду в похід, а ти залишайся з Ігорем тут. — У Києві Ігор сам управиться, Ольже. — Він мало тямить ще... У тебе міцний меч. Гордина порядкуватиме тіунами, а ти міцно бережи Київ. Он як! Йому в Києві довіряють лише тримати меч! Щоб підпирати бояриню Гордину... — Аз ким ти підеш? Царгород легко не взяти. Бери з собою усіх молодих мужів, менше буде ворохобників, а тобі воїнів треба чимало. — Скоро скресне Дніпро. Прийде Карло з воями. А на Дунаї цар Симеон підіпре... Свенельд слухняно опустив голову. Нічого не вийшло в нього, Олег його в похід не бере. Бояриня Гордина гірша за самого Ольга! І він мусить... слухати її... Яке нещастя, коли захланні жони беруть в полон своїх мужів-владців... Пагуба для землі!.. Свенельд витер долонею зрошене потом чоло. Скинув очима на обважніле, грузьке тіло Олега. Низько вклонився, торкнувся правицею долу. Втомився київський владця тягти ярмо кермування. — Дякую, володарю. Я свою провину змию перемогою над усіма твоїми ворогами... — Я так і думав... Гей, хлопці!.. Меду нам. Два отроки на тацях піднесли їм келихи з медом. Пригубила келих і бояриня. Її карі іскристі очі з цікавістю оглядали його; усміхалися йому і дві ямки на щічках, і вологі рожеві уста... тільки щось було ніби хиже в її дрібних білих зубах, що відкривалися в посмішці. — Здоров'я тобі, боярине Гордино! І довговічної краси. — Хощеш лишитися зі мною в Києві чи піти в Новгород? — довірливо заглянула йому в очі. — Чому в Новгород? — аж підскочив Свенельд. — Ігор та його Ольга цього хощуть! — Знову усміхнулась приязно, показавши з-під високої верхньої губи дрібні зубчики. Олег важко зиркнув на неї. Свенельдові щось гуділо в голові — чи від меду, чи від Ігоревої підступности. Князь, Рюрикович, либонь, боїться його! Хтозна, чи повернеться Олег з походу... Він хоче сидіти в Києві спокійно. Йому Свенельд не потрібен. Потрібен таки тільки для Гордини. Тихо зайшла молода служниця, принесла окіст копченої вепрятини. Це була... Веселинка! Свенельд зціпив зуби. Ось де вона заховалась, невдячна блудниця!.. У боярині Гордини... Олег розламав м'ясо на шматки, зосереджено вгризався в соковите пахуче м'ясо. Свенельд не їв, стежив, як Олег перетирає м'ясо міцними жовтими зубами, як смакує маслаччям... Ще не втратив Олег відчуття насолоди в житті!.. І ось ця бояриня з блискучими карими очима, яка тримає в служницях його Веселинку... Дивиться на нього і посміхається, ніби не знає, що Веселинка — жона Свенельдова... О, люта красуне-боярине, ти даремно наступила йому на серце!.. * * * Спочатку Гавриїл зрадів, коли Олег сказав, що хоче послати його разом із своїми мужами в сольбі до Преслави. Та і як не зрадіти — знову повернутись додому, у золоту столицю царя Симеона, слава про якого котилась по світах. Тепер про Болгарію знали в усіх краях. Цар Симеон поставив на коліна горду Ромею, яка наважилась забрати у болгар їхні давні торговельні переваги. Симеон добре знав імператора Лева Філософа — навчався з ним колись у Фотія державної премудрости. Знав Симеон і про слабосилля Лева: син знаменитого кесаря Василія Македонянина згубив славу свого вітця, мабуть, за смертний гріх того (Василій був конюхом в імператора Михаїла і вбив свого володаря!). Лев Філософ більше здобував собі славу в ліжку з повіями, аніж на полі брані. Але дуже вже хотів мати звання мудреця, через те й видав такий собі збірничок давніх