Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

зідрати якесь тягло. Мстивий, шалений вогонь зачаївся в її карих оченятах. Тверді вуста сміливо вигинаються у зневажливій посмішці: моя нині воля над вами! Що хочу, те й заберу!.. Від неї ховались люди, як від нежитовиці. І навіть київські бояри позачинялись у своїх теремах, не лізуть на очі Олегові, бояться. Хто знає, що скаже йому про них ця божевільна болярична... Златорук журився: день і ніч товчеться і біля коня, і біля корови. Гадав, повернеться син, приведе в дім невістку — вона перебере ті клопоти на себе. Але Братислав мовчав про невістку. Старий тесля і бондар чекав, доки син його сам щось оповість. Краєм ока стежив за ним: нелегко було у цьому суворому, грізному мужеві впізнати колишнього Братка. Роки поневірянь геть змели з його лиця усмішку й веселість. Постійна зневіра і втрати вигранили в ньому якусь свою жорстоку і справедливу мудрість. Певно, душа його знала мало любови й милосердя. Але стала терпеливою і безстрашною. Словами не кидався, беріг їх, ніби власну душу. Не дивувався вже, що світ зненавидів за щось їхній рід. Хіба цей світ знав, що робив? Наближались жнива. Златорук узявся за косу, став мантачити. Хлібороб мусить зібрати кожен колосочок! Вратислав звівся з лавиці: — А ще одна коса є? — У клуні, під дахом...— зрадів отець. Мабуть, син переміг у собі тяготи душі. Либонь, налагодиться його життя. Як-не-як — нині в рідній хаті, а тут і дух пращурів, і навіть стіни допомагають людині. Пішли до поля. Їхня нива збігала широкою золотистою смугою з пагорба. По межі червоніли буйні степові маки. З-під ніг випорхували важкі перепели й падали десь поруч — стерегли свої гнізда, своє майбутнє. — Скоро будемо косити,— примружив око Златорук.— Доки не задощило. Так почалося нове життя у Златорука і Вратка. Спочатку разом косили, потім молотили, віяли, ховали збіжжя у міхи, зносили в комору. Вратко все робив спритно, жадібно, ніби скучив за цією хліборобською працею на своїй ниві. Але щось муляло йому на душі — він поспішав. Поглядав на свою ниву, на той кінець, де починалась діброва і простяглась до самої Почайни. Там, при березі, на пласкому горбі, була материна могила. Коли стати на тому узвишші й огледітись, видко, як спішать до річки дубки й підлісок, як далі відступають ошатні дуби, ніби мудро споглядають на молодняк. Отут би й поставити дивний високий хором навколо могилки, такий, який привидівся йому давно чи уві сні, чи наяву. Материна душа, згублена людською несправедливістю, знайшла б собі втіху й затишок. Вратко чувся винним у смерті матері — коли б не його дитиняча зухвалість щодо волхва!.. Тепер треба подбати, аби матері було спокійніше там, у Вираю, витати. Він хоче спокутувати перед ненькою свій гріх... Літо було гаряче. З хлібом удвох упорались швидко. Вратко сказав батькові про хоромину над могилкою матері. Златорук засумнівався: ціле життя він ставив доми й тереми людям, ставив клуні, комори, городив кліті для фортечних валів, ставив заборола. А щоб отаку хоромину поставити, не вмів зроду. Але коли вже такий сон привидівся Братиславу, то, певно, треба вволити жадання сина. Бо то жадання померлої душі. На те Златорук згоден, віддасть навіть заготовлені зруби, що придбав колись для синової хати. І почали. День за днем спливало літо. І знову прийшла у Київ осінь і розпрозорилась у золотистих барвах гаїв і дібров. Над Почайною і над скошеними нивами потяглися тумани. На леваді ж цюкали й цюкали сокири Златоруків. Зі своїх городів сусіди позирали на теслів. Дивись, уже вивели стіни, уже крокви ставлять. Ген, які високі! Одного дня уздріли дивну хоромину під височенним крутобоким дахом, з видовженими, як у бриля, краями, котрі підпирали різьблені дерев'яні стовпці. Під тим дахом у два ряди йшли піддашки, навколо хоромини чотири ґанки на чотири сторони світу — і все те трималося таки ж стовпцями. І все те світилося й тепліло під сонячним промінням, як здорове людське тіло. Сусіди сторопіли від такої краси. Дивилися здаля, щоб не сполохати рукотворне диво своїм голосним словом чи диханням. Майстри вбралися в свої нові сорочки, підперезалися шкіряними пасками й поважно, гордо попрямували до хоромини. Зняли шапки, вклонилися, низько вклонились, до самої землі, ніби просили у когось прощення за свої гріхи. Уже повернулись назад і враз побачили, що й люди, які стояли віддалік, познімали свої шапки і кланяються доземно чи їм, золоторуким здателям-творцям, чи їхньому творінню. Вратко проковтнув сухі сльози. Ось, мамо, люди тобі віддають нарешті шану, якої ти гідна була ще за життя. І нехай добрі боги поселяться в цій оселі і легше буде твоїй душі на тім світі, ніж було на цім... У нього з пліч звалилась якась тяжкість провини. Але ще один людський борг мав за собою Вратко. Житяна!.. Раніше чомусь боявся навіть згадувати її ім'я. Віднині ж минув той страх. Може, тому, що не боявся зазирати в свою душу і вимітати з неї гріхи. Тож налаштував себе на дорогу. Доки немає дощів, доки лодії ковзають вниз і вгору по Дніпру, легше добратися до Пересіченя. Адже він стоїть в улучині Дніпра — за два дні плаву вниз. І раптом прибігає з Гори якийсь отрок з тяжкою вістю: великий волхв надсилає на Поділ мечників Олега, щоб спалити той бісівський хоромець, котрий постав над Почайною. Ніяких інших храмів і капищ не може бути, лишень ті, що на Перуновому горбі. Інакше люди забудуть свого захисника і не віддаватимуть шану і мзду його служителю — волхву, забудуть і свого єдиного володаря. Або спалити, або віддати п'ятдесят гривен на Княжу Гору і п'ятдесят — на волхва, Вратко розгнівився: великий волхв жадає весь світ перетворити на свою вотчину! Наставляє мечі на тих, хто спромігся піднятися духом і не став холопом його волі,.. — Тікай, сину.,.— сказав батько.— Клятий волхв знову наздожене нас своїм прокляттям. А я...— підняв з долу сокиру, заткнув за пояс: — Піду розберу храмець,,, Щойно вони вийшли з хати, як побачили, що вулицею вже неслися верхівці, збиваючи хмари пилюги. Попереду мчав боярин Дерев'яка, розмахуючи перед собою мечем. Вратко відскочив убік, сховавсь за якийсь тин. — Гей, старий, чи приготував гривни за храмець? Пощо возносишся гординею над нашими звичаями?! Пощо не йдеш за покаянням до волхва? Грішиш, майстре. То й плати кару! — Творити красу хіба гріх? Це руйнувати гріх! — Го, хто тебе просив щось