Дім на березі озера - Мері Лоусон

ідея цікава. Наприклад, візьмемо Люка. Ви можете й не погодитися, що його рішучість, його відмова розглядати ймовірність невдачі вплинули на події. Метт мислив куди раціональніше, але Люкова ірраціональність врешті окупилася, аж ніби примушуючи долю підкорятися його волі.

Або ж узяти Келвіна Пая. Якщо роздумувати над минулим, то можна сказати, що його долю можна було передбачити майже від моменту народження. І долю Лорі теж. Але, на мій погляд, у цього аргументу є слабкий бік, а саме – доля кожного прив’язана, більш або менш, до доль усіх інших.

І, звісно, це твердження легко можна перевернути з ніг на голову. У випадку Люка можна сказати, що якби він не втратив батьків, то ніколи б не розвинув тої своєї дивовижної рішучості. Він, певно, мав її в собі, але без втручання долі вона б не проявилася. Він доріс до ситуації, скажете ви, але ситуація сталася перша.

А щодо Метта? Як ви виправдаєте Метта? Мені ніколи не вдавалося виправдати Метта. Хай там як, не маю жодного бажання його аналізувати. Це мене аж надто засмучує.

* * *

27-ме квітня, неділя

Люба тьотю Енні,

Як ваші справи? Сподіваюся що добре. Місіс Стенович каже що Ісус каже що вона може виділити для нас два пообіття на тишдень. Вона каже що її діти виросли й нам вона потрібна більше ніж їм. Люк каже що ми без неї обійдемося а Метт каже що ні й це буде добре бо Бо залишатимецця у нас удома.

З любоф´ю,

Кейт

– Ранками я не можу, – відрізала місіс Стенович. – Ранками треба готувати сніданок і обід чоловікам, і братися за вечерю. По понеділках і п’ятницях я зайнята цілий день. Понеділок – базарний день, а в п’ятницю я пораю курей. По вівторках, середах і четвергах я можу виділити час, тому вибирайте будь-які два дні.

Вона зухвало глянула на Метта й Люка. Бог не наділив її, Лілі Стенович, красою: маленькі, водянисті очі й велике, м’ясисте обличчя, але все одно харизма в неї була. Тепер я думаю, що в її зухвалості було щось від благородності. Грубої відваги. Я певна, що вона знала, якої ми про неї були думки – якої всі про неї були думки. Пам’ятаю, як мій батько – навіть мій батько – сказав, що закладається: Господь червоніє від сорому щоразу, як Лілі Стенович розтуляє рота, а мама строго відповіла, що та має серце з чистого золота і важливо тільки це. І пригадую, як батько відповів, хоч і пошепки, що це важливо, але важливо не тільки це.

В інших громадах її б і не помічали, але в нашій… ну, майже всі ми були пресвітеріанці, як я вже казала. Прикликання Бога, Сина Божого та Святого Духа серед нас не побутувало. Як і виказування почуттів, а місіс Стенович виказувала свої почуття і в хвіст, і в гриву. Її соромився навіть чоловік. Навіть сини.

Проте вона твердо стояла перед Меттом і Люком, жінка з розпашілими щоками й рябою шиєю, і кидала їм виклик відмовитися від її пропозиції. Два пообіддя на тиждень. Вона могла б глядіти дівчат, трохи готувати, може, трохи прибирати (вона згадала прибирання ніби між іншим, наче то не був найважливіший пункт її плану), а Люк виконував би ту роботу, якої потребували на фермах. Господь говорив до неї і вона збирається вволити Його волю. Думаю, навіть Люк розумів, що іншого варіанта, крім як пристати на пропозицію, вони не мали.

– Вона заразить дівчат, – пізніше сказав він Меттові, пошепки, ніби боявся, що наші батьки, сидячи на своїх хмарах, почують його і відправлять вечеряти на кухні навстоячки.

– Заразить? – зніяковіло перепитав Метт, вочевидь, уявляючи те саме. – Не дуже чемно так це називати.

– Ти ж знаєш, про що я. Вони мають свідчити, чи як це зветься. Нести Слово. Вони мають нести Слово.

– Ні, сюди не мають, – відказав Метт.

– А як ми її зупинимо? Ми ж не можемо сказати: «Розумієте, ви можете прибирати в нас удома, але нести Слово сюди не треба».

– Можемо сказати це чемно.

– А як сказати це чемно?

– Скажемо, що батьки хотіли, щоб Кейт і Бо виросли в нашій релігії. Можемо сказати так. Вона це сприйме. Вона любила маму.

– От ти і скажеш, – відповів Люк.

Отож, місіс Стенович приходила щовівторка й щочетверга по обіді, а Люк вирубав дерева й розчистив поле містера Тедвортса. Місіс Стенович та Бо не на все мали спільні погляди, але їм удалось домовитися. Місіс Стенович дозволяла Бо гриміти каструлями на кухні, а Бо дозволяла місіс Стенович навести лад у решті кімнат, а тоді місіс Стенович дозволяла Бо перенести каструлі в їдальню, а Бо дозволяла прибрати на кухні. Потім місіс Стенович дозволяла Бо вибрати будь-які книжки і взяти їх у ліжко, якщо малá залишалась там годину, доки місіс Стенович чистила каструлі й готувала вечерю. Коли я поверталася зі школи, Бо вже можна було встати й нам обом дозволяли робити що завгодно на наш смак, якщо тільки місіс Стенович могла «взятися за вікна» або зайнятися чимось іншим, запланованим на той день. Я не знаю нікого, хто міг би встигнути стільки за одне пообіддя. Наш будинок цілком змінився.

Ладнати з нею стало легше, великою мірою, бо вона стала не така засмучена. Якийсь час вона щоразу, коли я поверталася зі школи, притьма бігла до дверей мене обійняти, але потім перестала. Думаю, бачила, як страшенно мені це не подобалося. Думаю, вона не могла цього не бачити. Обіймати мене було, як обіймати ящірку.

Сподіваюся, вона знала, що ми їй вдячні. Ні, я це перефразую. Сподіваюся, ми були їй вдячні. У мене таке відчуття, що не були, що тоді не були. Може, це не мало значення. Вона ж старалася не тільки для нас.

Глава 18

Лорі Пай пішов із дому котроїсь квітневої суботи по обіді. Точної дати не скажу, бо не написала про це тітці Енні, але знаю, що в квітні, бо настало тепло, й ми легковірно вирішили, що зима скінчилась. І знаю, що в суботу по обіді, бо Метт був там і все бачив.

Тоді Метт небагато про це розповів. Сказав, що старий Пай і Лорі посварилися, і Лорі втік, та й усе. Як-не-як, обидва хлопці вже бачили незліченну кількість сварок між Келвіном і Лорі. Й Лорі вже кілька разів тікав із дому, як був малий, і завжди повертався з власної