Дім на березі озера - Мері Лоусон

Я почала час від часу їздити додому на канікули. На той час уже могла собі це дозволити. Почувалася незвично – у громаді мене вважали дивовижею, «втікачкою». Звісно, вони всі мною пишалися, й дражнили, звертаючись до мене «доктор Моррісон» або «пані професор». Дехто ставився з повагою, що мало б бути кумедно, але чомусь натомість було гірко. Люк грав роль гордого батька, що мало б бути гірко, але було кумедно. З Бо мені було найлегше. Бо сприймає всіх такими, як вони є.

А Метт? Ох, Метт пишався мною. Метт так мною пишався, що я ледве могла це витримувати.

* * *

Вечірка з нагоди дня народження Саймона мала відбутися в кінці квітня, й увесь березень я намагалася вигадати для нього підхожий подарунок. Що дарують хлопцеві з нагоди змужніння? Якщо точніше, що тітка має дарувати племінникові? І ще точніше, який дарунок стане підхожий Меттовому синові? Якщо чесно, я більше переймалася тим, щоб Метт схвалив той подарунок, аніж тим, щоб він сподобався Саймонові.

Я знала, що Саймон сподівався через рік вступити до університету й вивчати фізику. (Мушу сказати, що у випадку Саймона «сподіватися» зайве. Він успадкував батьків розум і точно складе іспити на раз-два.) Тож я кілька пообідь побродила фізичним факультетом у пошуках натхнення. Натхнення не навідалось.

Я відклала це на тиждень чи два, сподіваючись, що ідея прийде до мене сама, але ні. Всі звичайні речі – одяг, книжки й музичні диски – здавалися занадто незначними для такого значного дня народження, та й у будь-якому разі я б не наважилася вгадувати Саймонові смаки. Величезні подарунки – авто, поїздка Європою – не з моїми грошима. Середні подарунки – програвачі й таке інше – він уже мав або, певно, отримає від батьків.

Минали дні. Настав квітень. Я організована людина, мені не подобається залишати щось на останню мить. А надто щось важливе.

У відчаї я дві суботи поспіль їздила в місто, шукаючи ідеї, бродячи натовпами, з надією передивлялася гори мотлоху в пошуках чогось підхожого. На другу суботу Деніел поїхав зі мною, стверджуючи, що дуже любить ходити по магазинах і завжди має добрі ідеї. Насправді ж його ідеї були просто смішні. Йому подобалася кожна побачена річ, його пропозиції ставали дедалі пустотливіші, аж доки я не розсердилася й попросила його їхати додому.

– Господи, ти так серйозно це сприймаєш, – поскаржився він. – Чи є у світі щось, що ти сприймаєш несерйозно? Заради Бога, це ж на день народження! Це має бути весело!

Я нагадала йому, що а) він єдина дитина й не має ні племінників, ні племінниць, так що не знає, про що говорить і б) будь-хто, хто вважає, що обмежений у часі пошук важливого подарунка на день народження – це весело, має сходити до лікаря.

– Послухай, – сказав він, коли роздратування почало переливатися через край, – ось телефон. Чому б тобі не зателефонувати братові й не запитати, чи знає він щось таке, що сподобалося б його синові?

– Деніеле, я хочу зробити це сама. Будь ласка, їдь додому.

Він пішов геть із ображеним виглядом. Але відтоді, як я запросила його з собою на вечірку, він перебував у такому доброму гуморі, що я була певна – навіть моя нервова поведінка не могла засмутити його надовго.

Врешті я вирішила відкрити Саймонові рахунок в університетській книгарні й покласти на нього достатньо грошей, щоб заплатити за всі підручники, потрібні першокурсникові. На додачу, щоб йому було що розпакувати того дня, купила йому маленького гіроскопа – насправді, просто іграшку, але дуже добре зроблену, як символ краси й тонкості предмета, який він вибрав вивчати.

Коли я розповіла Деніелові, що вирішила щодо подарунка, він реабілітувався, сказавши, що той буде чудовий. А тоді все зіпсував, як це вміє тільки він, сказавши, що той дуже «в моєму стилі».

– Що ти маєш на увазі? – підозріливо запитала я.

– Ну, підручники. Він має ще якусь тітку, що подарувала б йому підручники на вісімнадцятиріччя?

– Коли я згадую, як проводила в бібліотеці години, намагаючись дістати підручники, які хтось узяв, бо не мала грошей їх собі купити…

Він широко всміхнувся і сказав, що просто дражниться.

* * *

Я не знаю, чи то через те, що Метт заполонив мої думки, чи ні, але у вівторок перед Саймоновою вечіркою у мене на роботі сталася невелика катастрофа. Раніше нічого такого не траплялося й інша причина мені й на думку не спадає – ні критичного відгуку на мою статтю я не отримала, ні проблеми в дослідженні не мала, нічого такого. Тож, напевно, це має бути пов’язане з думками про дім.

Моя робота – доцента кафедри екології безхребетних – складається із кількох частин: проводити дослідження, аналізувати дані й записувати висновки, писати статті для публікації, готувати доповіді на конференції, опікуватися випускниками, навчати старшокурсників… ще й виконувати неймовірну кількість адміністративних завдань.

Дослідження я люблю. Вони потребують терпіння, точності й методичного підходу, і все це я маю. Звучить нудно, але це далеко не нудно. З одного боку, це дозволяє відчути, що робиш якийсь власний крихітний внесок у пазл науки. З іншого – розуміння нашого довкілля безмірно важливе, якщо ми не хочемо його зруйнувати. Дослідження – найважливіша частина моєї роботи, й на них часу ніколи не буває досить.

Я не проти писати реферати й статті. Обмін ідеями конче потрібен, і я готова докинути свою лепту.

До доповідей на конференціях я байдужа, бо знаю, що особливо не вмію доповідати. Я розказую чітко, можу підготувати добре структурований матеріал, але у моїх виступах бракує іскри.

Викладати взагалі не люблю. Цей університет належить передусім до дослідницьких, так що мені доводиться проводити перед студентами лише чотири години на тиждень, але мені потрібен майже тиждень, щоб підготуватися до кожної лекції, і це з’їдає багато часу, що міг би бути витрачений на дослідження. Також мені важко встановити контакт зі студентами. Деніелові вони в радість. Він удає, що ні, так само, як удає, що не працює – він працює ввесь час, просто називає це по-іншому. Він таємно вважає студентів цікавими й мотивувальними. Я таємно не погоджуюся. Я їх