Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— Справді?.. Виходить, вони хочуть тебе використати в цій грі. Аби знати напевно, чи має Ярко якесь досьє, чи ні. А якщо має, то де воно.
— Твій чоловік сказав, що й сам має усіх своїх клієнтів у кулаці.
— Має. Але коли Ярко розколеться, то найбільше, на що можна буде надіятися, — це вийти сухим з води. А бізнес доведеться прикрити, а то й ушиватися зі Львова кудись подалі… Котра година?
— За чверть друга.
— Нам пора.
VI
Ми не пройшли й п’ятдесяти метрів, як перестрілися з Ярком. Він ішов нам назустріч.
— Гуляєте? — розплився в багатозначній посмішці, хльоскаючи себе лозиною по ногах.
— Гуляємо, — відказала холодно Дзвінка.
— Я теж. Мушу стирчати тут до завтра. Нудьга… Чи не міг би я з Юрком перемовитись кількома словами?
Дзвінка стенула плечима:
— Про мене… Тільки не затримуй його, бо скоро обід.
Ярко мав якийсь загадковий вигляд. Зі всього видно, що йому неймовірно кортіло щось мені вибовтати, але присутність Дзвінки стримувала. Коли ж вона відійшла, Ярко сказав:
— Ну, можеш тепер тішитися.
— А то чим?
— А тим, що цю відповідальну справу доручили саме мені.
— Яку ще справу?
— Зробити шмон у твоєму покої.
Я похолов.
— Шмон? Ти порпався в моїх речах?
— На твому місці я б здурів від щастя, що порпався я, а не хто інший. Одначе все по порядку. Давай сядемо. Чого нам стовбичити?
Ми сіли в траву.
— Хто тобі доручив обшукувати мій покій?
— Хто ж, як не та стерва.
— Фрау Ольга?
— Так.
— І ти її відразу послухав?
— Це моя робота — слухати всіх. Зрештою, як і твоя.
— Що її цікавило?
— Вона запідозрила, що ти не той, за кого себе видаєш.
— Хіба я себе за когось видаю?
— У наше діло люди з вулиці не приходять. А ти прийшов з нізвідки.
— За рекомендацією пані Аліни. І взагалі, я думаю, це є справа шефа, кого він бере на роботу. До чого тут фрау?
— Фрау — це права рука шефа.
— Ну, добре. Ти зробив шмон, відзвітував, і що далі?
— Помиляєшся. Я ще не відзвітував. Фрау поїхала по справах. І як ти думаєш, що мене найбільше зацікавило в твоєму покої?
І тут до мене нарешті дійшло: він прочитав «Діви ночі»! Дзвінка просила, щоб я прихопив зі собою рукопис. Боже, який же я ідіот!
— Ти прочитав?
— За одним подихом. Кримінальчики — моя слабість. Може, з тебе ще будуть люди. От така історія. Той факт, що ти знайомий з Дзвінкою віддавна… і то навіть близько знайомий… викликає деякі роздуми.
— Наприклад?
Вуста в мене пересохли, і я чекав, коли ж він нарешті видушить із себе свої наміри.
— Наприклад, можна запідозрити, що об’явився ти тут цілком не випадково. І всі ці рекомендації пані Аліни можна потрактувати зовсім в інакшому світлі. Може, вона просто вирішила звести докупи двох голубочків… А, може, мати свого власного агента в конкуруючій фірмі… Хтозна… У будь-якому випадку шефові ледве чи сподобається твій флірт з його жінкою.
— Для чого ти мені все це говориш? Біжи до своєї фрау. Може, вона тобі заплатить… Чи ти, може, чекаєш плати від мене? Збираєшся шантажувати?
— Навіщо мені тебе шантажувати?
— Ага, то ти націлився на Дзвінку? Ну, звичайно, грошей у неї більше.
— Заспокойся. В дупі я маю вас обох. Не збираюся шантажувати вас, бо можу будь-якого дня розпочати шантаж таких високих асів, що ви проти них дрібні мурашки. Я фрау нічого не скажу. А рукопис ти спали. Ти ж маєш інші відбитки?
— Маю.
Його пропозиція мене здивувала. До чого він веде? Навіщо розігрує зі себе доброго самаритянина?
Ярко запалив цигарку і продовжив:
— Скажу по правді, я мав до тебе недовіру. Думав, що ти такий самий негідник, як і всі решта. Тепер бачу, що помилився. Тебе цікавить Дзвінка. Так?
— Так.
— Тоді ми з тобою союзники. Я хочу вибратися з цього багна. По-доброму мене ніхто не відпустить. Але й пришити не просто. Я маю деякі речі, якими можна застрахати будь-кого.
— Вони ж напевно здогадуються про твій компромат.
— Звичайно. Це мене й тримає ще при житті. Інакше б мене давно позбулися.
— А як у тебе з наркотиками?
— Невже ти ще не здогадався, що це дурниця? Я навмисне запустив цю бздуру, а вони повірили.
— То ти навіть маріхуани не смалиш?
— Ніколи в житті.
— Навіщо ж ти вигадав цю історію?
— Спочатку я думав, що це буде зручною причиною, щоб мене вигнали з роботи. Але тепер бачу, що вони вирішили вчепитися в мене, як кліщі. Однак гра під наркомана мені вигідна. Сьогодні вранці я вдав, що маю жахливий облом. І фрау дала мені маріхуану зате, що я обшукаю твою кімнату. Це вже не вперше мене купують за цигарку. Як бачиш, цього разу маємо вигоду обоє. Коли б обшукала вона, добром би це не скінчилось. Мені це вигідно, бо я бачу, що можу тобі довіряти. Ти дилетант, для тебе все це лише захоплюючі пригоди, які ти потім опишеш. А ці люди здатні на все. Ти це усвідомлюєш?
— Я до них не маю жодного сентименту.
— От і прекрасно. У нас із тобою тепер є спільна світла мета — зруйнувати їх дощенту. Бо лише тоді я зможу цілим і неушкодженим випорснути з їхніх мацаків, а ти здобудеш свою Дзвінку. Ну як? Кльово я все розклав?
— Нормально. Але як ти хочеш їх зруйнувати?
— Розумієш, є одна компанія, яка б охоче перехопила цей бізнес. Вони тільки й чекають слушної можливості, і от я, уважно вивчаючи твій рукопис, натрапляю на знайомі імена. Я просто в захваті від твоєї наївності! Ти навіть не подумав, що імена варто змінити!
— Я писав для себе, а не для друку. А коли буду друкувати, то дещо зміню.
— Ну, це ти, дорогенький, ще не скоро видрукуєш. Хіба де на Заході. Але, як ти гадаєш, кого я зустрів у твоїй повісті?
— Важко сказати. Шиньйона? Його всі знають.
— Та ну — Шиньйон! Лушпайка! От Франьо — це фігура!
— О-о! Не кажи мені тільки, що ви з ним нерозлучні друзі! — скривився я.
— Знаю, що в тебе нема підстав, аби його палко любити. Але є одне святе правило: ворог нашого ворога — наш друг!
— Себто Франьо — це наш друг?
— Ти мудрієш на очах! Франьо якраз і належить до тієї компанії, що спить і бачить, як фірма пана Ромка злітає в