Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— Пан Роман просив оце дати вам, — нарешті я видушив з себе і простяг їй дипломат.
— Ах, так, звичайно, — спохопилася вона. — Чому ви не сідаєте? Прошу!
Вона вийняла альбоми і уважно вивчила картку паперу, на якому, очевидно, виписано було замовлених на забаву дівчат.
— Ну, смаки Бобрика нам відомі, — всміхнулася вона. — Полюбляють вони товстозадих і блондинок. Ага, до речі, ви вже ознайомилися з цими альбомами?
Я заперечливо захитав головою.
— О-о, то ви позбавили себе великого задоволення. Погортайте собі, а я тим часом наготую каву.
Я тепер дістав можливість непоквапливо роздивитися обидва альбоми. Особливо мене цікавив той другий, у якому я встиг оглянути лише кілька сторінок. Отже, спочатку тут були самі дівчатка, але далі побачив я фото двох лесбіянок, які демонстрували своє захоплення. На наступній сторінці позувала якась в’єтнамка чи лаоска, бо була дуже вже мініатюрна, а її малюсінька дупця, мабуть, вмістилася б на долоні. Після неї на сцену вийшло огрядне бабисько з фантастичним бюстом і такою сідницею, що якби це чудо гепнуло хлопові на ноги, то він би лишився калікою до кінця свого віку. Весь цей альбом призначався, вочевидь, для спеціальних смаків і специфічних замовників. Де вони вишпортали негритянку, я не знаю, але тут було й дві негритянки, які аж зі шкіри пнулися, аби пересвідчити клієнта, що не все в них аж таке чоколядове, як здається. Красувалася ще там одна лошиця, що мала, як вказано, метр дев’яносто вісім, і була така худюща й плеската, мовби пролежала цілий рік під шафою. Кості випинали всюди, де треба і не треба, а ноги вражали своєю довжиною. Цікаво, що й такий екземпляр користувався попитом. На останній сторінці побачив я фотографію кімнати тортур. Посередині, правда, було ліжко, але довкола і над ним всюди висіло різне залізяччя, канчуки й ланцюги. Це вже для мазохістів. Ти собі лежиш любенько на ліжечку, а тебе катують, шмагають, може, й кров пускають.
Закінчив я оглядати альбом якраз вчасно. Увійшла фрау Ольга з кавою.
— Ну, як вам наші дівчатка?
— Вибір на всі смаки.
Вона сіла проти мене і закинула ногу на ногу. Роблячи це, мабуть, добре знала, який воно ефект буде мати, бо тепер її очі стежили за мною так, мовби тільки й чекали, коли врешті можна з мене закпити. Унаслідок своєї природної соромливості я намагався не зупиняти свого погляду на її фантастичних ногах довше, ніж півсекунди. А власне це її й розважало, і коли вона нагиналася до горнятка з кавою, то, думаю, не випадково стегна ще дужче заголювалися, являючи свою спокусливу витонченість.
— Все це не один рік плекалося, — сказала вона. — І я пишаюся, що доклала до цього стільки зусиль.
— А як ви здобували дітей?
— О-о, різними способами. Можна, наприклад, почергувати на вокзалі. Діти дуже часто тікають з дому і швендяють вокзалами. Серед них трапляються цілком гарненькі дівчатка. Зазвичай вони або сироти, або їхні батьки алкоголіки чи ув’язнені. Одним словом, приголубити таку дитинку не справляє жодних зусиль. Там на вокзалах пасуться й різні збоченці, які лише чекають на довірливу курочку. Ми обіцяли їм добрі гроші за симпатичних дівчаток. Ну, а собі вони залишають, що попадеться.
— І вони їх привозять просто сюди?
— Ну, що ви? Як можна? У нас є свої крапки в місті. Дорослі дівчата отримують власні квартири, а дітлашня мешкає з опікунками. У нас, до речі, як у бібліотеці. Тільки замість книжки можна позичити на який завгодно час ту, що тобі припала до серця. Одного разу був цікавий випадок. Директор заводу після розлучення з дружиною мешкав сам і позичив у нас дванадцятирічну дівчинку. Справно платив за неї щось із місяць. Ну, а це в добру копійку влітає. Тоді що він робить? Одружитися з нею не може, то бере й оформляє батьківство. Ну, ми не дуже протестували, бо він нам за це діло виділив дві квартири. Тепер живе собі з донечкою, як уміє.
— А кому найбільше подобаються малі дівчатка?
— В основному поважним мужчинам. Молодь воліє досвідчених коханок. А різні дідки якраз тягнуться до дітей. Діти у нас, щоправда, вміють дещо і добре знають, чого від них хочуть. Мають за це все, що заманеться. А що їх чекало раніше? Запущений брудний сиротинець, батьки-п'яниці, бійки, сварки. Уявіть собі, що ми їх лише на початку пильнуємо, а далі вони вже дістають повну волю. Навіть самі собі в місто ходять. І не було ще випадку, аби котрась втекла. Трапилося, правда, інше. Одна дівчинка повісилася. Але це трапилося тут, у нашому саду. Свідків не було, то ми й до голови собі нічого не брали. Поховали її в лісі.
Мені стало трохи моторошно, коли я це собі уявив. Подумалося, що ховали дівчинку, мабуть, фрау Ольга і Макс.
— Пане Юрку, ви повинні мати на цій роботі сталеві нерви. Не варто перейматися дрібницями. Ми ж працюємо з людьми.
Таке враження, наче б вона читала мої думки.
— Ходімо, я покажу вам розташування покоїв. Післязавтра мусите орієнтуватися тут бездоганно, — сказала вона і пішла попереду.
Дивлячись на її сідничку, що грала м’язами перед моїми очима, я уявляв увесь її багатющий досвід шурхання на шкіряних канапах високих посадовців, на задніх бамбетлях в авті, на столах і підвіконнях. Еге ж, якби канапи говорити вміли, на них жінки б ніколи не сиділи.
По обидва боки холу містилося дві зали, двері до яких були оздоблені дерев’яною різьбою. Одна зала призначалася для бенкету, столики тут було зсунуті попід стіну. Замість крісел стояли фотелі, а по кутах канапи. Між стінами і стелею бігла фігурна ліпнина. Паркет був наґлянцований до такого фанатизму, що я в ньому бачив своє відображення.
— У нас прийнято робити лише шведський стіл. Кожен сам себе гостить, як йому багнеться. Таким чином звільняється доволі місця для різних забав. Тепер ходімо в казино.
Казино було зліва від входу і за розміром таке ж, як і бенкетна зала. На стінах висіли картини у бронзових рамах і старовинна зброя. Попід стінами так само стояли фотелі, а поміж ними — низенькі куценькі столики — якраз аби вмістилася пляшка і кілька келишків. Посередині я побачив масивного дубового стола з рулеткою.
— І хто у вас провадить гру?
— Круп’є у нас пан Зеньо. Майстер своєї справи. Головні події вечора будуть відбуватися у цих двох залах.
