Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Це все Фостер, — каже Лум. — Ми бачили, як він стовбичить під крамницею, наче примара. Злиться, що ми переманили його покупців.

— Фостера там не було, — промовляє Нам, здивувавши всіх нас. Він довгий час сидів мовчки, прикутий поглядом до вхідних дверей, але тепер допитливо дивиться на Нельсона. — Хто вони? Ти їх знаєш?

Нельсон відкидається назад і зітхає. Я помічаю рубець під його щелепою.

— Знаю, — каже він. — І їх стало більше. Сьогоднішній натовп протестував не просто проти вас чи вашої крамниці. Протест був проти всіх китайців.

Це змусило нас трьох замислитися. Протест проти всіх китайців. Мені згадалися маленькі шахтарські містечка, які я об’їздила торік. Як раптово й без жодних пояснень там не ставало роботи. Тепер я починаю розуміти.

Лум першим порушує тишу:

— Це через підписаний президентом закон?

— Закон? — перепитую я. — Який закон?

— Той, що забороняє китайцям в’їжджати в Америку, — пояснює Лум, і його очі зблискують під окулярами. — Тож можна вважати, що нам пощастило, що ми вже тут, ха!

Але ніхто більше не сміється, особливо Нельсон.

— Це правда, — каже він. — Після ухвалення закону люди в місті дедалі гучніше заявляють, що не хочуть, щоб ми тут жили. І не тільки тут. Усюди. Мій друг у Бойсе каже, що в них протести відбуваються ледь не щотижня, і народу щоразу більшає.

Знову тиша, але тепер разом із зажурою. Я дивлюся на свої руки, досі такі маленькі й дівчачі. Вони ніяк не змогли б захистити мене від тих нелюдів з вулиці.

— Нам потрібен план, — каже Лум. — На випадок, якщо вони повернуться.

— Ні, — відповідає Нам. — Просто не вплутуймося, і, може, вони самі підуть геть.

Лум хитає головою, його обличчя червоніє.

— Ти ж чув, що сказав цей юнак. У Бойсе протести щотижня. І їх буде ще більше. Якщо тут стане так само, як нам тоді вижити? Хто захоче в нас скуповуватися?

— Ми не можемо з ними боротися, — каже Нам, згорбившись, ніби його тіло десь протікає. — Якщо не зважатимемо, можливо, вони відчепляться. Побачать, що ми добрі й чесні люди. Що не хочемо неприємностей.

Лум фиркає:

— Гадаєш, вони відчепляться? Не відчепляться. Ось побачиш. Завтра, післязавтра чи через день вони повернуться. І Фостер разом з ними.

Нам грюкає своєю важкою рукою по столу. Я ще ніколи не бачила його таким: це не той веселун, поруч із яким я жила останні кілька місяців. Схоже, після ранкових подій у ньому щось змінилося. Уперше він здається більшим за Лума.

— Не тобі мене повчати, — обурюється він. — Це не на тебе напали. На мене! І я кажу, що ми не зважатимемо.

Лум опускає очі. Я бачу, що він не згоден, але сваритися теж не бажає. Не зараз.

— Добре, — каже зрештою й відвертається. — Та якщо вони повернуться і приставлять до твоєї голови пістолет, не клич мене на поміч. Просто згадай свої слова: не зважай. Побачимо, чи це тобі допоможе.

* * *

— Я не міг не помітити твоїх рук, — трохи згодом каже мені Нельсон.

Уже вечоріє, і повільний відхід сонця наводить на мене сумне відчуття, що все закінчується раніше, ніж хтось до цього готовий. Коли чай охолонув і Нам обм’як на своєму стільці, я відвела його в ліжко, якомога ніжніше вклала та приклала гарячий рушник до живота. Нельсон запропонував залишитися й допомогти Луму з вечерею.

Я стою біля вітрини й відтворюю в пам’яті ранкову сцену, коли чую позаду його голос. «Це кінець, — думаю. — Він бачив мої руки і знає, що я не той, за кого себе видаю. Його підіслав не натовп, а тон і Джаспер, щоб знайти мене. Може, він зараз накине мені на голову мішок і відтягне в ніч?». Я розвертаюся до нього обличчям.

— Роби вже, — кажу йому. — Я втомився від цього всього.

— Що? — питає Нельсон. — Я лише мав на увазі… Я відзначив твої руки, бо вони схожі на руки митця.

Уже втретє за сьогодні Нельсон Вон мене дивує. Я переминаюся на місці, сказати нічого.

— Я граю на скрипці, — каже він і жестикулює. — Тож легко розпізнаю митця.

— На скрипці? — перепитую. Я не пригадую, що вчила це слово на заняттях англійської.

— Siu tai kam[41]?— каже він. — Xiao ti qin[42]? — Його китайська неточна й не рідна йому. Доводиться копирсатись у пам’яті. «Він не народився з нашою мовою в устах», — збагнула я.

Та все одно я впізнаю слово. А разом з ним приходить спогад — щось скорботне й гортанне пливе крізь відчинене вікно. Так звучала б утрата, якби її можна було втілити в музику. Мама заплющила очі й приклала руки до серця. «Ця мелодія нагадує мені про мою маму», — промовила вона.

— Вибач, якщо засмутив тебе, — каже Нельсон.

— Я ніколи не грав на скрипці, — відповідаю. Не знаю, чому я відкриваюся йому. — Але мама завжди захоплювалася музикантами, і я теж.

Коли він це чує, його обличчя спалахує, хоча вже й темно.

— Приходь якось послухати, як я граю.

Іще один сюрприз. Ідея безглузда. Це останнє, що я сподівалася почути. Невже він так вирішив заманити мене в пастку, яку замислив? Я чекаю, що моє тіло знову запалає, що в животі зрине пересторога. Натомість відчуваю лише настирливий глухий гул.

Це почуття нове для мене, проте цього разу я не можу сказати, чи віщує воно щось лихе. Не знаю, що це, тож воно мене лякає.

— Можливо, — кажу Нельсону.

7

Після протесту все на якийсь час затихло. Про той день нагадує лише маленька тріщина на вікні, яка не надто відрізнялася від брудної плями чи водяних розводів, і Намове забите ребро. Я підмітаю крамницю, витираю пил між кожною бляшанкою, банкою й мішечком, а також заповнюю полиці, аж доки вони не починають ломитися під новим товаром.

— У нашій крамниці широкий і багатий вибір, — каже Лум, коли бачить мою роботу. — Ну хто не захоче сюди прийти?

Нам і Лум без перестану торочать про Нельсона — мовляв, він, вочевидь, захисник, посланий нас охороняти. Знаю я таких захисників.