Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Він. Юнак, який приходить по каніфоль. Я доклала стільки зусиль, щоб його уникнути, а він усе-таки до мене дістався.

— Ти в порядку? — питає юнак. — Підведешся?

Він простягає мені руку в рукавичці.

Я не беруся за неї. Джаспер був моїм рятівником, однак він урятував мене від однієї загрози, щоб кинути у ще гіршу. Семюел теж. Слово «рятівник» нічого не важить.

— Ти! — кажу я йому. — Що ти тут робиш?

Нам штурхає мене в руку:

— Що з тобою? Цей юнак урятував нам життя.

Але Нам старий і довірливий. Я ж навчена. Спершу натовп був невеликим, але він розростався. Через нього важко було б пробратися, особливо китайцю. Це означало єдине — юнак був у натовпі від самого початку.

— Ти — один із них! — кричу я й гарячково озираюсь у пошуку Лінь Дайю. Пора вже їй виконати свою обіцянку. Але побачене збентежує мене: вона сидить на прилавку та розчісує пальцями волосся. Вона ігнорує мене.

— Ні, присягаюся, — каже юнак.

— Брехун! — Я зриваюся на ноги й намагаюсь відтягти Нама від юнака. Він пручається та відбивається від моїх рук. — Ти вийшов із натовпу й тепер тут, із нами. Чого тобі треба? Навіщо вони тебе послали? Бо ти схожий на нас? Думали, ми тобі довірятимемо?

— Джейкобе, — бурмоче Нам. По його підборідді тонкою ниткою стікає кров.

Від вигляду його крові й того, що щойно сталося, мене охоплює жах. Я відпускаю Нама — він з тихим грюком падає на підлогу — і кидаюся геть, бо жовч виривається з мого рота.

— Дозволь... — каже юнак. Моє тіло знову здригається в конвульсіях, перш ніж він встигає договорити. Блювотиння рідке, як вода. У моїй затуманеній голові крутяться обличчя натовпу, їхні роти розтуляються та стуляються, такі ж червоні, як те, що тече по підборіддю Нама. Я вірю, що коли все виблюю, то стане так, ніби нічого й не було. Не відбудеться жодного протесту, юнак не стоятиме зараз перед нами, ми з Намом не лежатимемо на підлозі. Я знову буду просто Джейкобом Лі, мовчазним і надійним.

Але коли я виблювала все до краплі, а потім викашляла порожні звуки на підлогу, то зрозуміла, що залишилася спустошеною.

Тильною стороною долоні я витираю рот і намагаюся підвестись.

— Йому потрібна допомога, — каже юнак і жестом вказує на Нама. — Можливо, він зламав ребро чи два. Та й тобі недобре. Дозволь мені допомогти. Хоча б дочекатися лікаря. Я послав за ним, коли побачив натовп.

Він дуже люб’язний, але я не вірю жодному слову. Я повертаюся, щоб сказати щось Наму, але він уже ствердно киває та гукає юнака рукою. Той не вагається. Підходить до Нама й нахиляється, а тоді просуває одну руку йому під голову, а іншою підтримує спину. Потім вони обоє дивляться на мене.

— Джейкобе, — звертається Нам. — Допоможи.

* * *

— Звичайний синець, — заспокоює лікар. — Просто забив ребро.

— Наму не можна перенапружуватися. Не носити важкого, не підіймати руки вище від грудей і не стояти надто довго, — він перелічує всі ці рекомендації Луму, який щойно повернувся з чотириденної поїздки до сусіднього округу Мюррей, а потім каже нам: — Ви легко відбулися.

Лікар іде. Коли він виходить із крамниці, на вулиці вже тихо й безлюдно. Лум проводжає його поглядом. Розлючений, він не розуміє, як таке могло статися. Ми з Намом намагаємося пояснити, але й самі не здатні повністю це осягнути.

— Що можна з цим удіяти? — зрештою запитує Лум, однак ми знаємо, що він не сподівається почути від нас відповідь.

Юнак, який досі чекав у тіні, повертається із заварником гарячого чаю.

— А ви... ви врятували їх, — каже Лум.

— Нельсон, — відповідає юнак. — Мене звати Нельсон Вон.

— Я — Лі Кі Нам. А це Леслі Лум і Джейкоб Лі.

Нельсон злегка вклоняється перед кожним з нас, перш ніж налити чаю. Він робить це просто, без жодної пишності чи жестів, властивих чоловікам, які пили чай з моїми батьками. Теплий бурштиновий напій. Я мрію про єдине — обвитися навколо нього, але внутрішній голос мене зупиняє.

— Отрута, — застерігає він.

Пізно — чашки з чаєм розібрано в передчутті полегшення, яке він принесе. Швидше, ніж я встигаю щось зробити, Лум першим робить спраглий ковток. Я очікую, що чашка випаде з його рук і розіб’ється об підлогу. Що його очі вилізуть з орбіт, а руки схопляться за шию, коли він почне задихатися. Моя дерев’яна табуретка перекидається назад. Я готова вихлюпнути гарячий чай Нельсону в обличчя.

Лум робить ковток, вдих, потім знову ковток. Він відставляє чашку з чаєм і потирає руки. У його вигляді нічого не змінилося.

— Що з тобою? — каже Лум, помітивши мене. — Пий чай. Гарячий.

Я підіймаю табуретку й сідаю. Мої щоки палають, а погляд уникає Нельсона.

— Як ти дізнався про те, що відбувається? — запитує Лум у Нельсона.

— Я йшов містом і побачив, що всі кудись біжать, — розповідає Нельсон. — Я теж почав бігти, не знаю чому. Просто відчув, що щось не так. Коли опинився на місці, де зібрався натовп, то збагнув, що саме відбувається. І побачив вас двох.

Поки він говорить, я тягнуся до своєї чашки, щоб чимось зайняти руки. Пече, але я обхоплюю пальцями посудину, жадаючи, щоб рідина пропалила кераміку та змила весь біль, який я тримаю в тілі.

Раптом Нельсон повертається до мене. Наші очі зустрічаються вперше від того ранку. Я стискаю чашку міцніше.

— Не варто було тобі виходити з крамниці, — каже він. — Це було дуже небезпечно. Вас обох могли вбити.

Мій страх перед ним зникає, його заміняє лють. Хто він такий, щоб повчати мене що добре, а що погано?

— По-твоєму, мені було краще залишатись усередині? Нама могли вбити.

Я чекаю, що Нельсон випалить щось у відповідь, але він цього не робить. Натомість дивиться мені у вічі. Моя репліка зависає в повітрі, усіх огортає гнів.

— Вибач, — каже він. — Ти хотів урятувати друга.

«Він що, знущається з мене?» — думаю собі.

— На моєму місці так учинив би кожен, — відповідаю. — І годі