Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

Мадам Бержеро така зла ще й через те, що цей виродок гучно розрекламував свою «гуманітарну» подорож. Раптом вона усвідомлює:

— Цей новий автомобіль. Він точно купив його за гроші, вкрадені в тих нещасних!

Не буду від вас приховувати: після почутого ми ганили його так, щоб це надовго вкарбувалося йому в пам'яті. Але найцікавіше сталося, коли він прийшов до крамниці…

52

Коли цей недолюдок паркував свій дорогий автомобіль уздовж тротуару, в пекарні були тільки три клієнти. Мадам Бержеро, в передчутті неймовірного дійства, висовує голову в підсобку й кричить:

— Жюльєн, Дені, ви мені потрібні!

Заходить наш знаменитий «волонтер». На ньому дорогий, але якийсь завеликий костюм. У крамниці лише жінки. Він поводиться, як півень у курнику. З огляду на зневажливі погляди клієнток, інформація про цього покруча розійшлася в широкі маси. Хоча, здається, він цим не переймається. Поводиться впевнено. Неймовірно! Як людське створіння може домовитися із совістю настільки, щоб не відчувати жодних докорів сумління за свої діяння, коли його, як собаку, погнали з Африки й на нього чекає судова розправа? У цьому, мабуть, і полягає дивовижний талант: бути байдужим до всіх, окрім себе самого.

Він постає перед мадам Бержеро, в її очах аж каганці засвітилися.

— Два багети й чотири цибулеві пироги.

— Перепрошую, більше нема.

Вражений, він вибалушує очі.

— Це жарт?

Він дивиться на прилавок, заповнений хлібом і пирогами.

— А це що таке?

— Оптична ілюзія. Утім, якщо бажаєте, у нас є пігулки від безглуздя та облуди, — додає власниця, показуючи на прилавок із цукерками.

Заходять Жюльєн і Дені. Наш головний пекар навіть захопив довгу лопату з печі.

А ця жалюгідна істота роззирається довкола і вкотре демонструє свою манію величі. Він пальцем погрожує мадам Бержеро й заявляє:

— Ви не маєте права відмовляти мені в купівлі товару. Я поскаржуся.

Мадам Бержеро ледь стримується. Жюльєн зупиняє її та відводить за прилавок. Він стає перед цим негідником:

— Послухай, тварюко, щоб я ноги твоєї більше тут не бачив. Зрозумів? Такі люди, як ти, — це сором для суспільства.

— Думаєш, що я тебе боюся?

На допомогу підходить Дені:

— Те, що ти не боїшся, ще раз підтверджує, що ти тварюка. Ми тебе попередили. Геть із кварталу й міста.

Мадам Бержеро додає:

— І з планети також, виродку!

Він гордо зводить голову, переконаний у своїй правоті. За три дні Мохамед попросив його сплатити борги та заборонив приходити, продавчиня книгарні навіть говорити до нього не хоче, його роботодавець від більшості клієнтів, кому цей пройдисвіт уже встиг продати кухні, отримав вимогу повернути гроші. Аптекар організував збір пожертв, щоб відправити кошти й справжні ліки людям, яких ошукав цей брехун. Йому вдалося зібрати досить багато. На щастя, люди не залишилися байдужими. Інколи зло породжує добро. Можливо, нам удасться якось покращити становище людей, скривджених цим негідником. Але зізнаюся вам, що найбільше мене обурює: незважаючи на все це, цьому злодієві може все минутися. Навіть якщо справа дійде до суду, у нього буде право на адвоката, який піде на все, щоб урятувати його зад. У будь-якому разі, такі люди завжди знаходять виправдання. Вони мають до цього талант — я з таким прожила роки. Гордість і честь для них порожні слова. Ось для цього покидька важливішим виявився автомобіль. Таке не може не дратувати. Якби я не була дівчиною, то стояла б поряд із Дені й Жюльєном. Злюся сама на себе, що нічого не сказала й не зробила. Хоча мені дещо спало на думку щодо автомобіля нашого нездари, але, гадаю, це вам не сподобається.

53

Я говорила з Ріком по телефону, він буде сьогодні ввечері. Обіцяв зайти. Його не було сім днів. Я щаслива, що він мені подзвонив і що нарешті повертається. Я про все йому розповім: про НЛО, мадам Рудан, про того негідника й навіть австралійців, які приїхали на весілля Сари. Сподіваюся, що він теж мені все розповість і пристане на мою пропозицію.

Я принесла солодощі з крамниці на випадок, якщо він буде голодний, а також вирішила забрати його листи. Вірите чи ні, але я й упівока на них не подивилася. Уявляєте собі? Ще кілька тижнів тому я запхала руку в його поштову скриньку, а сьогодні в мене є ключ, а я навіть не зазираю.

Я чую кроки на сходах. Я така щаслива його побачити, мені хочеться танцювати, але Туфуфу не погоджується. Хтось стукає. Він стоїть переді мною. Я відчуваю, що після незначної паузи моє життя нарешті набирає обертів. У нього втомлений і засмучений вигляд. Він наче схуд. Цього разу я затягую його всередину й обіймаю. Я не наважуюся його поцілувати, але кладу голову йому на груди. Він гладить моє волосся.

— Я тобі приніс маленький сувенір.

Він простягає мені загорнений подарунок. На ляльку, яка викрикує «Юпі!», не схоже, але я впевнена, що це щось приємне. Я розгортаю. Коробка. Усередині — чудовий теплий м’який коричневий светр. Здається, що це чоловіча модель. Підозріло дивлюся.

— Він чудовий, щиро дякую.

— Оскільки тобі подобаються чоловічі речі…

«Тобі доведеться носити його цілий рік, та ще й на голе тіло, щоб він мені сподобався. Та не зважай, це дівчаче».

Я прикладаю його до себе, він удвічі більший. Другу частину можу здати в оренду Софі або котячій родині. Але з цим подарунком я можу вирахувати, де він був…

— Ти нікого не затопив.

— Я бачив. Дякую, що віднесла листи.

«На камерах спостереження ти побачиш, що я нікуди не зазирала. Навіть твої речі не одягала».

— Хочеш залишитися поїсти?

— Дуже мило з твого боку, але я страшенно втомлений. Мені потрібно виспатися.

«Ти зробив усе, що планував? Ти тепер вільний? Ти більше нічого не приховуєш, більше не буде таємничих наплічників чи інструментів, якими можна різати метал?»

— Твоя подорож була вдалою?

— Так, дякую. У тебе є мої ключі?

Він намагався бути люб'язним, але в нього не дуже виходило. Я схопила в’язку ключів на полиці.

— Я знаю, що ти втомлений, але хотіла б тебе попросити…

— Кажи.

— Наступної суботи буде весілля моєї подруги. Ти можеш…

Я вагаюся. Не хочу, щоб мене покинули в вечір повернення. Він чекає. Я глибоко вдихаю і кажу на одному диханні:

— Ти б не погодився піти