Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

Я уважно розглядаю кран із водою і, старанно вимовляючи кожне слово, стверджую:

— Чудово, кран не протікає. Я щаслива за Ріка.

Іду якомога швидше з його житла. Потрапивши на сходи, глибоко вдихаю. Спиною обпираюся на стіну, як злочинець-утікач, який зупинився перепочити. Потім мені спадає на думку, що, можливо, він також приладнав систему нагляду за вхідними дверима. Я випростовуюся через приплив адреналіну.

— Ух! Як же тут душно! — кажу вголос.

Та де ж він міг заховати ці камери?

Я вже й так здуріла, а тепер ще й страждаю на параною. Стаю ненормальною. Але цього вечора я зрозуміла одну, досі мені не відому, річ: мені страшенно бракує Ріка.

51

Веду лік дням. Вихідні без нього видалися важкими. Я бачила веселого Ксав'є. Бачила геть пригнічену Софі. Трішки розповіла мамі про Ріка, вона була в захваті, бо я нарешті знайшла когось хорошого. Мама зізналася, що коли вперше побачила Дідьє, то він їй зовсім не сподобався. Що ж вона скаже про Ріка, коли його побачить? Тато розпочне рити басейн, очікуючи на внуків, якими ми відразу займемося, щойно знайдемо темний закуток і з десяток хвилин. Мняв!

Я також придбала такий самий засіб для прання, як у нього, щоб надати його сорочці такого ж запаху.

Дедалі більше я непокоюся через Мадам Рудан. Лікар Жоліо каже, що її стан не стабілізується і хвороба прогресує. Він не залишає мені надій. Тепер, коли ми краще знаємо одна одну, мадам Рудан гуляє зі мною в саду лікарні, але на візку. Прогулянки тривають недовго, бо вона швидко втомлюється. Таке враження, що їй дедалі менше цікаві овочі. Єдине, що ще може її розвеселити, це мої розповіді про Ріка чи історії з пекарні. Я не часто спілкувалася з власною бабусею, тож розмови з мадам Рудан для мене дуже важливі, вони просякнуті теплом і ніжністю. Коли я вже йшла, вона попросила мене про одну послугу, яку я відразу інтерпретувала як поганий знак. Вона захотіла, щоб я їй занесла пожовклу світлину з її нічного столика. Мені зовсім не сподобався її настрій. Я намагатимуся частіше до неї приходити, але це важко через розклад роботи в крамниці. Коли ми зачиняємося, час для візитів до лікарні вже спливає.

Сьогодні вже п’ять днів, відколи поїхав Рік. Сподіваюся, що він повернеться. Можливо, залишить мені повідомлення. Можливо, він уже в нас, ну тобто в будинку.

Цього ранку мадам Бержеро довірила мені відповідальну місію. Ми з Дені маємо доставити в мерію десять кілограмів птіфурів для церемонії. Я одягла чистий халат, вантажівку вже було заповнено тацями з ідеально викладеними різнокольоровими тістечками.

Дені веде машину. Це й справді чудово. Я не розумію, як такий приємний хлопець може бути досі неодруженим. Він їде обережно, щоб уберегти свої тістечка.

— Ми припаркуємося позаду мерії,— пояснює він. — Мер дуже привітний, подивишся.

— Я мала нагоду познайомитися з ним, коли працювала в банку. Його дочка має там рахунок.

— Ти рада, що змінила професію?

— Це найкраще рішення з усіх у моєму житті!

— Не знаю, чи власниця тобі казала, але ми тільки виграли від звільнення Ванесси.

— Дякую, Дені.

Під'їжджаємо до мерії. Він обминає припарковані офіційні автомобілі. Я запитую:

— На честь чого церемонія?

— Гадки не маю. Вони тут щотижня. Інавгурація, партнерство, вшанування, вручення нагород.

Агент муніципальної поліції подає нам знак припаркуватися біля запасного виходу зали засідань.

Ми тільки-но зупинилися, як підбігає офіціант і просить:

— Ми запізнюємося, ви можете нам допомогти вивантажити таці?

— Без проблем, — відповідає Дені.

Повсюди метушня. Технік налаштовує мікрофони, інший розставляє вазони по кутах сцени. Ми викладаємо підноси з птіфурами на довгому столі. Раптом заходить мер, на ньому триколірний шарф. Він усіх вітає з посмішкою вічного кандидата. За ним іде мадам Дебрей. Вона нікому не тисне руку. Лише перевіряє, чи все в порядку перед початком шоу. Цього разу на ній елегантна синя сукня. Як завжди, в руках знаменита жіноча сумочка, а на шиї кольє, яке міниться тисячами вогників.

Мадам Дебрей якраз стоїть перед місцем, де я викладаю тацю зі птіфурами. Я її ще ніколи так зблизька не бачила. Вона стомлена, але взнаки не дає. Дивиться в мій бік, але навіть не помічає мене. Я зачарована її кольє. Воно точно не фальшиве.

Вона підходить до мера:

— Жераре, можна трішки більше світла? Тут надто темно.

Він звертається до працівників:

— Хлопці, зможете додати два-три прожектори?

Робочі одразу ж забігали. Мадам Дебрей, увійшовши в роль імператриці, продовжує:

— Жераре, потрібно ще освітити сцену, а то якось надто сумно.

Спостерігаючи за тим, що тут відбувається, починаю сумніватися, хто тут господар. Таке враження, що поруч нікого нема, вона не соромиться давати йому вказівки, а він слухняно їх виконує.

Дені повертається з останньою тацею. Вітається з мером, потім із мадам Дебрей, яка навіть не подала йому руки у відповідь.

— Жулі, ми їдемо.

У крамниці на мене чекала неприємна звістка. Я пропустила прихід мсьє Калана, але мадам Бержеро була збентежена від того, що їй нещодавно розповіла одна клієнтка:

— Мені сказала моя дочка. Вона лейтенант поліції, працює в комісаріаті. Його допитували вчора чотири години. На нього чекають великі неприємності.

Я злякалася, що вона говорить про Ксав’є. Хтось упізнав його автомобіль? Я піду здамся. Зізнаюся, що була мозком операції. І коли через двадцять років вийду з в’язниці, то обскубаю того кота, адже переконана, що це він нас виказав.

Мадам Бержеро обурюється як ніколи. Хоча вона вже тут такого наслухалася… Повертається до мене:

— Торговець, знаєш, той, що живе поруч, той тип із червоним автомобілем, який поїхав допомагати бідним африканцям…

Вона повертається до клієнтки й говорить:

— Скажіть їй, мадам Мерк, а то мене зараз знудить.

— Він зовсім не їздив їм допомагати. Очевидно, він десь прочитав, що якийсь тип розбагатів у Нігерії, продаючи кольорові шоколадні цукерки, які були схожі на пігулки. І цей нездара підхопив ідею. Поїхав до Сенегалу та представився лікарем. Червоні цукерки допомагали при дизентерії, сині сприяли зачаттю, зелені давали дітям для здорового зростання. Він продавав їм ці «ліки» за ціною їхньої двомісячної зарплати. Усі в комісаріаті хотіли зарядити йому по писку. Представники Червоного Хреста викрили його махінації та здали в поліцію.

Хоча я й дівчина, але, якби він тут з'явився, я