Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По
У листопаді того самого року він поновив свої дослідження Антарктики. На 59°40́ південної широти він потрапив у сильну течію, що завертала на південь. У грудні, коли кораблі були на 67°31́ південної широти і 142°54́ західної довготи, настали люті морози зі штормами й туманами. Тут також було безліч птаства: альбатросів, пінгвінів, а особливо, буревісників. На 70°23́ південної широти мореплавці зустріли кілька великих айсбергів, а трохи згодом помітили білосніжні хмари на півдні, що звістували про близькість суцільних крижаних полів. На 71°10́ південної широти і 160°54́ західної довготи полярникам, як і першого разу, перегородив шлях неозорий крижаний масив, що застеляв весь південний обрій. Північний край цього масиву майже на милю в глибину громадився торосами, настільки туго спаяними, що пробитися крізь них було неможливо. За торосами на якусь відстань тяглася відносно рівна поверхня, а далі височіли пасма крижаних гір, що нависали одна над одною. Капітан Кук вирішив, що ці безмежні льодові поля тягнуться до самого полюса або прилягають до невідомого материка. Містер Дж. Н. Рейнолдс,[63] чиї великі зусилля та наполегливість увінчалися нарешті організацією національної експедиції, що ставить на меті і дослідження названих широт, так говорить про спроби корабля «Рішучий»: «Ми анітрохи не здивовані, що капітан Кук не зміг пройти далі 71°10́, навпаки, слід дивуватися, як пощастило йому досягти цієї широти на західній довготі в 106°54́. Земля Палмера лежить на захід від Шетландських островів,[64] на шістдесят четвертій паралелі, і тягнеться на південь і захід далі, аніж добирався будь-хто з мореплавців. Кук, безперечно, досяг цієї землі, коли крижані поля перегородили йому дорогу, що, мабуть, неминуче в тому районі і в таку ранню пору, як шосте січня, – і ми не здивуємося, якщо крижані гори, ним описані, прилягають до Землі Палмера або до інших ділянок суходолу, яких, напевне, багато на півдні й на заході».
1803 року російський цар Олександр послав капітанів Крузенштерна й Лисянського в кругосвітнє плавання. У своїх спробах пройти на південь вони досягли лише 59°58́ на 70°15́ західної довготи. Тут вони натрапили на сильну течію, що завертала на схід. Їм зустрічалося багато китів, але криги там не було. З приводу цієї експедиції містер Рейнолдс зауважує, що якби Крузенштерн прибув сюди на початку року, він би неминуче натрапив на кригу, але він досяг означеної широти лише в березні. Тут панують південні й західні вітри – разом з течією вони й віднесли плавучі крижини в район суцільного льоду, обмежений з півночі островом Джорджія, зі сходу Землею Сандвіча[65] і Південними Оркнейськими островами, а з заходу – Південними Шетландськими.
1822 року капітан Джеймс Уеддел, що служив у британському військово-морському флоті, на двох невеличких суденцях проник на південь значно далі, ніж будь-хто з його попередників, не зустрівши на своєму шляху якихось незвичайних перешкод. Він запевняє, що хоча до сімдесят другої паралелі його часто затирало кригою, але далі море виявилося абсолютно чистим і коли він доплив до широти 74°15́, то на обрії виднілися лише три айсберги. Слід звернути увагу на те, що хоч капітан Уеддел і бачив великі зграї птахів та інші ознаки близькості суходолу, хоч на південь від Шетландських островів його марсові й помітили якісь смуги суходолу, що тяглися в напрямку полюса, він заперечує припущення про існування материка в південній полярній області.
11 січня 1823 року капітан Бенджамен Моррел відплив на американській шхуні «Оса» з Землі Кергелена, маючи намір проникнути якомога далі на південь. Першого лютого він був на 64°52́ південної широти і на 118°27́ східної довготи. Ось запис у його вахтовому журналі за те число: «Вітер повіяв зі швидкістю тринадцять миль на годину, і ми, скориставшися з цього, взяли курс на захід. Будучи, проте, переконані, що чимдалі ми просунемося від шістдесят четвертої паралелі на південь, тим менше ймовірності зустріти суцільну кригу, ми трохи відвернули на південь, аж поки перетнули Південне полярне коло й досягли 69°15́ південної широти. На цій широті помічено лише кілька айсбергів, але суцільних крижаних полів там не було».
Я знайшов і такий запис, датований чотирнадцятим березня: «Море цілком вільне від криги, бачили вдалині не більше дванадцяти айсбергів. Температура й повітря принаймні на тринадцять градусів вища від тієї, яка звичайно буває між шістдесятою і шістдесят другою паралеллю. Зараз ми перебуваємо на 70°14́ південної широти, температура повітря – сорок сім градусів, води – сорок чотири. Магнітне відхилення – 14°27́, східне… Мені не раз доводилося перетинати Південне полярне коло на різних меридіанах, і щоразу я переконувався, що чимдалі я просувався на південь від шістдесят п’ятої паралелі, тим теплішими стають вода й повітря, а магнітне відхилення відповідно зменшується.[66] Тоді як на північ від цієї паралелі, скажімо, між шістдесятою і шістдесят п’ятою, ми часто з великими труднощами знаходили прохід між велетенськими незліченними айсбергами, причому деякі з них мали від милі до двох по периметру й височіли над водою футів на п’ятсот, а то й більше».
Оскільки запаси води й палива закінчувалися, оскільки на кораблі не було добрих інструментів і наближалася полярна зима, капітан Моррел мусив відмовитися від спроби пробитися далі на південь і повернути назад, хоча перед ними лежало чисте море. Він висловлює переконаність, що досяг би вісімдесят п’ятої паралелі, а то й полюса, якби не вказані несприятливі обставини, що змусили його відмовитися від свого наміру. Я з усіма подробицями викладаю міркування капітана Моррела для того, щоб читач мав можливість переконатися, наскільки вони підтверджуються моїм власним наступним досвідом.
1831 року капітан Бріско, який перебував на службі в панів Ендербі, лондонських промисловців, що володіли китобійними кораблями, відплив на бризі «Жвавий» у супроводі катера «Тула» у Південний океан. 28 лютого, перебуваючи на 66°30́ південної широти й 47°13́ східної довготи, мореплавці побачили землю й «посеред снігу чітко роздивилися чорні вершини
