Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По
19 січня. Сьогодні на 83°20́ південної широти і 43°5́ західної довготи (море на той час прибрало темного, майже чорного кольору) марсовий знову побачив землю, і, підійшовши ближче, ми роздивилися, що це острів, який входить до архіпелагу чималих островів. Береги в нього обривчасті, а внутрішня частина поросла лісом, з чого ми неабияк зраділи. Години через чотири після того, як марсовий уперше побачив землю, ми кинули якір на глибині в десять сажнів у піщане дно на відстані ліги від берега, бо високий прибій і штовханина хвиль то там, то там навряд чи дозволили б судну підійти до нього близько. Потім на воду спустили дві найбільші шлюпки, і добре озброєний загін (у якому були й ми з Петерсом) вирушив шукати прохід у рифах, які, здавалося, охоплювали весь острів. Незабаром ми натрапили на довгу, вузьку затоку, і тільки-но в неї звернули, як побачили, що від берега відпливають чотири великі каное, наповнені людьми, – судячи з їхнього вигляду, озброєними. Ми чекали, поки вони підпливуть ближче, а що рухалися каное швидко, то незабаром опинилися в межах нашої чутності. Капітан Гай прив’язав до весла хусточку й підняв цей білий прапор угору; тубільці зупинилися, і всі разом заґелґотіли, іноді щось голосно викрикуючи. Нам пощастило розібрати лише вигуки: «Анаму-му!» і «Лама-лама!» Тубільці не змовкали принаймні з півгодини, і за цей час ми встигли добре їх роздивитися.
Всього в чотирьох каное, які завдовжки були футів п’ятнадцять, а завширшки – близько п’яти, сиділо сто десятеро дикунів. Зростом вони не відрізнялися від середнього європейця, але були мускулистіші і кремезніші. Мали чорну блискучу шкіру й довге кучеряве волосся. Одягнені вони в шкури невідомої тварини з чорною, кудлатою, шовковистою вовною, причому шкури майстерно припасовані до тіла, вовною всередину, і лише на шиї, кісточках і зап’ястках вивернуті назовні. За зброю їм правили переважно киї з якогось темного і, мабуть, дуже важкого дерева. Деякі, правда, тримали в руках списи з крем’яними наконечниками, а також метавки. На дні каное лежали купи чорних каменів завбільшки з велике яйце.
Коли тубільці закінчили вітальну промову (а їхнє ґелґотіння означало, безперечно, саме це), один із них, імовірно вождь, став на носі каное і знаками запросив нас підпливти ближче. Ми вдали, ніби не зрозуміли його знаків, вирішивши, що ліпше триматися на відстані, адже дикуни переважали нас кількісно більш як учетверо. Тоді вождь наказав трьом іншим каное залишатися на місці, а сам вирушив нам назустріч. Підпливши до нас упритул, він перестрибнув у більшу шлюпку і сів поруч із капітаном Гаєм, показуючи пальцем на шхуну і повторюючи: «Анаму-му!» і «Лама-лама!» Ми стали веслувати до судна, а чотири каное пливли за нами на невеликій відстані.
Коли причалили до шхуни, вождь виявив усі ознаки крайнього подиву й захвату: плескав у долоні, бив себе по стегнах і в груди, голосно реготав. Його супутники приєдналися до веселощів, і кілька хвилин стояв оглушливий гамір. Коли нарешті дикуни трохи притихли, капітан Гай звелів задля остороги підняти шлюпки і знаками дав зрозуміти вождю (його звали, як ми незабаром довідалися, Ту-Віт), що за один раз ми можемо прийняти на палубу не більше двадцяти його людей. Така умова цілком задовольнила вождя, він віддав своїм підданим якийсь наказ, і тоді одне каное підійшло до корабля впритул, а інші три залишилися на відстані ярдів у п’ятдесят. Двадцятеро дикунів залізли по трапу на борт і заходилися шастати по палубі, сновигати між такелажем; вони з цікавістю роздивлялися кожен предмет на судні й узагалі почувалися тут як удома.
Було очевидно, що досі вони ніколи білих людей не бачили – колір наших облич, здавалося, викликав у них глибоку відразу. Шхуну вони сприймали як живе створіння і тримали списи вістрями догори, бо, здавалося, боялись її поранити. Матроси довго сміялися, коли Ту-Віт утнув одну штуку. Наш кок колов біля камбуза дрова і неумисне загнав сокиру в палубу, залишивши досить глибоку зарубку. Вождь негайно підбіг до нього і, досить грубо його відштовхнувши, став чи то голосити чи то завивати, що, мабуть, свідчило про те, як глибоко він співчуває пораненій шхуні; він пестливо гладив зарубку рукою і промивав її морською водою з відра, яке стояло неподалік. Ми навіть уявити собі не могли, що десь на світі існує таке невігластво, а особисто я не міг позбутися думки, що воно почасти вдаване.
Коли наші гості задовольнили, наскільки могли, свою цікавість на палубі, ми запросили їх спуститися вниз, де їхньому здивуванню не було меж. Годі виразити словами, як вони чудувалися, ходячи в цілковитій мовчанці й лише іноді уриваючи її притишеними вигуками. Потім показали їм і дозволили потримати рушниці, що, звичайно, дало їм багато поживи для роздумів. Не думаю, щоб тубільці здогадалися про справжнє призначення рушниць; бачачи, як обережно ми з ними обходимося і як уважно стежимо за їхніми рухами, коли вони до них доторкаються, вони, безперечно, прийняли їх за священних кумирів чи ідолів.
Коли тубільці побачили гармати, їхній подив подвоївся. Вони наблизилися до них з глибокою пошаною й острахом, але оглянути їх уважно відмовилися. В кают-компанії висіли два дзеркала, й ось тут зачудування дикунів досягло апогею. Ту-Віт увійшов до кают-компанії перший; він уже був посеред приміщення обличчям до одного дзеркала, а спиною – до другого, коли раптом підняв очі й побачив своє відображення; я подумав, що зараз він збожеволіє, та коли, рвучко обернувшись, він кинувся навтіки й знову побачив себе в дзеркалі, яке висіло навпроти, я злякався, що він випустить дух. Жодні умовляння подивитися ще раз на дзеркало не подіяли; він упав долічерева на підлогу, затуливши обличчя долонями й лежав, не ворушачись. Зрештою нам довелося винести його на палубу.
Отак, по двадцятеро чоловік, ми дозволили побувати на шхуні всім дикунам, і лише Ту-Віт залишався на борту весь час. Наші гості навіть не пробували що-небудь поцупити, та й після їхнього від’їзду ми не виявили жодної пропажі. Поводилися вони під час своїх відвідин досить-таки по-дружньому. Були, правда, в їхній поведінці химери, що їх ми ніяк не могли збагнути. Наприклад, вони нізащо не хотіли наближатися до кількох найбезневинніших предметів – таких, як вітрила, яйце, розкрита книжка або миска з борошном. Ми намагалися з’ясувати, чи немає в них яких-небудь речей для обміну, але розтлумачити їм це виявилося надзвичайно важко. Хоча нам пощастило довідатися, на