Повернутися дощем - Світлана Талан

Геннадій підхопився від дзвінка мобільника, інтуїтивно схопився за зброю.

— Ти чого? — почув він лагідний голос Улянки. — Вибач, що розбудила, я не навмисне, ти так міцно спав.

— Я заснув? — Він протер очі.

Улянка сиділа поруч, посміхалась до нього. Чарівна усмішка, на щоках — невеличкі привабливі ямочки, а поруч недівочий автомат Калашникова.

— Я завела будильник, щоб не проспати, прокинулася раніше і забула його відімкнути, — винувато промовила Уля.

— Я… я не збирався спати, — закліпав очима Геник. — Тобі також дали час на відпочинок?

— Так, — кивнула, і чубчик прикрив її брови аж до чорних пухнастих вій. — Зараз перекушу, як щось залишилося, і піду на вахту.

— Куди?

— На горище школи, там є вікна, тож будемо пильнувати, — пояснила Уля. — А ти вже перекусив?

— Ще ні. Що нового чути?

— Краєм вуха чула від командирів, що деякі частини покинули зону бойових дій під Іловайськом, піддавшись паніці, — стишеним голосом сказала дівчина, — на штурм міста пішли лише добровольчі батальйони. Попередня інформація про незначні сили противника виявилася неправдивою.

— Так, наші хлопці теж про це говорили. Комбат сказав, що після відступу деяких наших частин утворилася дірка в лінії блокування. Такі невтішні новини трохи напружують, але я вірю, що ми візьмемо місто та втримаємо. Тільки б трохи допомоги! Бо протитанкові гармати погано протистоять потужній артилерії ворога.

— Треба вистояти, — погодилася Уля, — якби ще допрацювала розвідка… Та що ми тут розмірковуємо? Перед нами стоїть завдання, і ми повинні його виконати, а про інше подбає командування. То ми йдемо їсти чи ні? — Уля підвелася.

— Схоже, ми все проспали і потрапимо на розбір шапок, — посміхнувся Геннадій.

Уля та Гена увійшли до шкільної їдальні. Кілька військових зазирали в каструлю на плиті, інші дрімали по кутках.

— Привіт, друзі! — сказав Геннадій. — Є щось кинути до рота?

— Є, — буркнув один юнак, — окріп і печиво.

— І все?

— Подякуй і за це. Були залишки тушонки, то ще звечора віддали її цивільним у спортзалі.

Геннадій почухав потилицю, посміхнувся до Улянки:

— Ходімо обідати.

Вони налили в склянки окріп, юнак дав по два печива.

— Нема більше, — винувато знизав плечима.

— Ніколи в спеку не пив окріп, — зауважив Геник. — Але треба шлунок розігріти. От чай, то інша річ.

— А ти вважай, що п’єш чай, — сказала Уля, сьорбнувши окропу. — Шкода, що без цукру.

— Навіщо він? Кажуть, що багато цукру шкідливо.

— Отож, і так пересолодили, — засміялася Улянка.

Ледь встигли допити, як до них підійшли Злий і Мона. Хлопці попросили підмінити їх на півгодини, щоб трохи відпочити.

— Ходімо, я все покажу, — сказав Злий. — Уляно, ти вільна?

— Ні, я вже йду на завдання. — Дівчина закинула автомат на плече.

Поправивши ремінь, вона підморгнула Гені і пішла. Бійці спустилися в напівпідвальний спортзал, де від обстрілів сховалося кілька сотень мирних мешканців міста. Електрики не було, невеличкі вікна нагорі пропускали обмаль світла з вулиці, тож у спортзалі було напівтемно. Люди, здебільшого жінки з дітьми, позаймали місця на підлозі подалі від вікон. Для дітей розгорнули спортивні мати, на які жінки простелили ковдри, які встигли прихопити з собою із домівок. Здавалося, що діти відчували тривогу і страх дорослих і не шуміли, не бавилися, притискаючись до своїх матерів. Чоловіків майже не було, хіба що поважного віку. Страх за життя та дітей зігнав усіх сюди, він відчувався в напруженій атмосфері, яка панувала вже кілька днів. Сперте повітря тиснуло, стояла задуха, але на такі дрібниці ніхто не звертав уваги, всі прислухалися до кожного вибуху та пострілів. У декого з присутніх на обличчі неприхований страх, в інших — приреченість. Коли якась дитина починала стиха скиглити і питати, коли вже додому, на неї звідусіль націлювалися невдоволені погляди і матері заспокоювали дитину, обнімаючи ще міцніше.

— Ось тут можна присісти. — Злий подав стілець. — У пакеті їхні мобільні. Будуть просити — не давай, є наказ.

— Чому? — здивувався Геннадій.

— Ти можеш гарантувати, що серед них нема сєпаратистів, коригувальників чи розвідників? Я — ні. Так надійніше. До того ж усе одно нема зв’язку. Зараз підійдуть ще бійці, тож ти будеш не сам, — сказав Мона. — Ми трохи покимаримо і повернемося.

Хлопці пішли. Геннадій сів на стілець, сперся на спинку. Гули від втоми тіло і ноги. Скільки він поспав? Здавалося, відпочинку як не було, і знову хотілося пити. Підійшли бійці, принесли стільці, сіли поруч.

Знову запрацювала важка артилерія, здригнулися стіни приміщення, і зі стелі посипалася штукатурка. Одразу заплакало немовля.

— Тут є маленькі діти? — спитав Геннадій