Байстрючка - Марія Хіміч

— Що ти сказала? — перепитала. В осад я все-таки випала.

Катерина задоволено пішла геть. На її вустах вигравала посмішка. От! Пліткарка. До вечора все містечко знатиме про цю оказію. Ну Марко! Ну синочок! Як він міг мене виставити на посміховисько?

Цілий день я прокручувала в голові можливі діалоги з сином, подумки шпетила його й била по обличчю. Людям продукти продавала в «автоматичному режимі», я зовсім не контролювала, що роблю.

Удома першим ділом узяла до рук свою книжечку. Заклята настоянка мусила відстоюватися тиждень. Якраз Марко повернеться додому на вихідні з навчання, і…

Якщо він повернеться.

Наталка, мабуть, здогадалася, що Марко — мій родич. Але я зробив усе, щоб зняти підозри.

Син прийшов у суботу під вечір. Розказав, що сильно посварився з матір’ю. Причину сварки не хотів розказувати. Поки говорив із Марком, Наталка поглядала з-за напіврозчинених дверей. Я фізично відчував цей погляд, він пропікав крізь кофту. Нарешті струсив його з себе, як отруйного павука, і запропонував Марку перекантуватися в літній кухні. Він зрадів.

Наталка вислухала історію про те, який бідненький Марко, як прийшов до мене, бо вважає мене своїм другом. Дружина зітхнула й винесла Марку свіжу постіль — у літній кухні стояло ліжко. Син поводився ввічливо, постійно дякував.

Уранці Наталка всіх нагодувала й вигнала на город. Марко швидко потоваришував із Владиком і Олексою, моїми синами, уже старшокласниками. Вони стояли на городі — усі троє руді. Сонце вигравало на їхніх головах. Я глипнув на дружину — вона завмерла. Думав: кранти мені. Але вона лише якось дивно вдихнула повітря й почала копати ямки для картоплі. Я кидав тіла картоплин у лунки, і їх покривав чорноземом.

Сини сміялися й жартували. Наталка й собі світилася від теплоти їхньої молодості й легкості. У понеділок уранці Наталка випровадила Марка на навчання, наладнувавши йому смаколиків. Він подякував, поручкався з братами й зі мною, пішов на перший автобус до Житомира. Дивився йому вслід і вперше не пожалкував про всі ті помилки молодості, які вчинив.

Ми з Ксенькою прийшли до лікарні. Настуня лежала під крапельницею, одна в палаті. Там сиділа й мати Настуні.

— Можна? — запитала в жінки. Вона втомлено кивнула.

Поклали на тумбочку біля Настуні яблука й печиво.

— Їй хоч трохи краще? — мовила Ксенька.

— Так, краще. Лікар сказав, що вона повинна отямитися завтра-післязавтра. А ви хто, дівчатка? Подруги Настуні? Якось раніше вас не бачила.

— Так, е-е-е. Ми танцюємо в студії разом, — придумала Ксенька.

Я скромно промовчала.

— Можна, ми теж побудемо біля Настуні? Переживаємо дуже, — попросила Ксенька.

— Побудьте. Хоча скоро відділення вже зачинять для відвідувачів.

— Ми нікуди не підемо! Поки Настуня не отямиться, — відчеканила сестра.

Ну, звісно. Інакше мамі доведеться втретє вагітніти. Жартую.

Ми всілися на стільці й приготувалися чекати. Через півгодини до палати заглянула медсестра:

— Відвідувачі! Ідіть додому. Відділення зачиняється.

— Ми нікуди не підемо! — рішуче випросталася.

— Ідіть, дівчатка. Я теж піду, — мати Настуні важко підвелася й зібралася йти.

— Ні! — вигукнула Ксенька.

— Не переживайте, усе буде добре, — сказала медсестра.

— Ми нікуди не підемо, — ми з Ксенькою знову всілися на стільці.

Медсестра з мамою Настуні намагалися нас переконати, але куди там! Нарешті прийшов лікар. Він почув шум. До палати почали заглядати жінки з медперсоналу — це ж треба, така розвага проти ночі!

— Мене звати Борис Петрович. Ви знаєте, де ви? Чому стільки шуму? — запитав він у мене.

— Ці дівчата не хочуть покидати відділення! — вигукнула медсестра.

— Заспокойся, Олено, — кинув лікар і очікувально втупився в мене.

— Ми можемо піти до вашого кабінету? Я все поясню, — пробелькотіла я, дивлячись на його суворе обличчя.

— Добре, ходімо.

Ми зайшли в кабінет. Медсестра теж намагалася прошмигнути, але Борис Петрович її не пропустив.

— Ну, дівчата, розказуйте!

Лікар зручно всівся у крісло й кивнув на кушетку. Ми з Ксенькою