Байстрючка - Марія Хіміч

Відчув, що з’їжджаю з глузду. То це Віта допомогла знайти Настю?

Із коридору почувся голос моєї нареченої:

— Навіщо ви його затримали? Я ж усе написала в заяві! Скажіть, а Славика ви заарештували? Не моє діло? А це нормально, що він викрав школярку й тримав її в хатині в лісі?

Так, це була Віта. Вона зайшла, кивнула мені й кинулася до Валерика:

— Вони тобі нічого не зробили?

— Ні, мамо, — пробурчав Валерик, як ведмідь.

— Це добре, що ви зайшли, Віто, до вас є чимало запитань, — слідчий торкнувся до ліктя жінки, а в моїх очах засяяли вогники ревнощів.

— Ви запитуйте, не соромтеся, — сміливо кинула йому Віта.

— З огляду на вашу судимість…

— Що, у моєї Віти є судимість? — підскочив я.

— Є. А вам це не було відомо? Збираєтеся одружуватися на ній і нічого не знаєте про цю жінку. Обережнішим потрібно бути, громадянине! — слідчий хижо всміхнувся, і його очі на мить спалахнули червоно-помаранчевими вогнями.

Коли я вийшов із відділення міліції, то пішов додому, знайшов свої старі кеди в дивані, які лежали там із доісторичних футбольних часів, узувся і побіг. Віта з Валериком залишилися у відділенні. Тільки Богу було відомо, що на них чекає. Я лише зрозумів, що на них хочуть повісити викрадення Насті й труп Онуфрія Станіславовича.

Я пробіг кілометрів п’ять, дорогою ледь не вмер від задишки, бо не бігав уже давно, і звернув до свого знайомого. Треба було доробити халтуру. Це краще, ніж божеволіти вдома.

Вітька подивився на мою почервонілу мармизу й мокру сорочку й запитав, що сталося. Я не втримався й усе йому розповів. Вітька скривися, ніби спробував гірку редьку, і дістав із холодильника пляшку горілки. Я із жалем поглянув на свої кеди й зітхнув.

Останнє, що пам’ятаю: Вітька обіймає мене за плечі й слиняво повторює:

— Жінка — їй довіряти не можна!

У цей час його жінка Ганя, яка чомусь пов’язала на голову нову біленьку хустинку, дивилася на нас довгим сумним поглядом, у якому я раптом впізнав свою першу дружину й згадав її слова: «Останнє попередження, Павле: або ти зав’язуєш із горілкою, або я йду від тебе».

Та ну їх, цих жінок!

— Наливай, Вітько!

Я покинула брата з важким серцем і поїхала додому. Мені було кепсько бачити його таким засмученим, проте я не знала, як допомогти хлопцю. Його мати мене таки зненавиділа.

Удома Варварка щось шила, а коли я зайшла до хати, то вона на мене накинулася:

— Маму бачила? Знаєш, де вона?

— Ні.

— Я дзвонила до дядька Павла. Його телефон не відповідає, нікого немає вдома! Я місця собі не можу знайти! — Варварка почала гризти собі нігті. Такого з нею не було вже давно.

— Може, вона кудись пішла з ним?

— Наша мама? Навряд чи. Вона була б уже вдома. Уже п’ята година вечора.

— Може, подзвонимо в лікарню?

— О Боже… Дзвони.

Те, що ми дізналися, нас вразило. Настя знайшлася, натомість у її викраденні і вбивстві Онуфрія Станіславовича підозрюють нашу маму й Валерика. Ми з Варваркою погребли у відділення міліції. Проте нас далі порогу не впустили, і ми повернулися додому.

— Маєш знайомого адвоката? — поцікавилася в сестри.

— Маю. Але він не захоче зі мною говорити.

— Чого це? Хто він?

— Ти його добре знаєш. Його звати Вано. Проте він чомусь до мене вже не заходив кілька тижнів. І не дзвонить.

«Йопт…» — подумала я.

— Хочеш, я йому подзвоню? — запропонувала.

— З якого такого дива? — здивувалася Варварка.

— Просто запропонувала.

— Я сама йому зателефоную.

Дзвінок тривав недовго.

— Ксенько, я тебе приб’ю! — закричала Варварка й затрясла кулаками.

Почала від неї втікати. Але куди втечеш у квартирних тісних хоромах? Варварка затиснула мене в кутку:

— Як ти могла йому продавати те, що в мене