Без козиря - Петро Йосипович Панч
Вершники, рослі, засмаглі, але вимучені самі й на вимучених конях, були одягнені хто в шинелю, хто в піджачок. Відзнак теж ніяких не мали ні на шапках, ні на одежі. Люди, що збігалися до кооперативної крамниці, губилися в здогадках, а тому трималися осторонь.
— Червоні проїздили? — запитав вершник, наморщивши під чубом чоло.
— Які червоні? Фронт ще аж під Авдіївкою ніби! — відповідав Микита. Покалічений на війні, він умів ховатися за свої милиці від розвідок, якого б кольору вони не були. Як людина, що бувала аж у Карпатах, він, коли треба було, вмів і побалакати. Микита був ніби постійним парламентером від села Рубанівки, в якому жили переважно шахтарі.
— А ви з яких будете?
— Багато знатимеш, рано посивієш. А білі давно були?
Микита зітхнув, хоч це було й не дипломатично:
— Чекаємо. У Юр'ївці ніби сила їх.
Вершник пильніше придивився до Микити:
— Чекаєте? Зі страхом і трепетом?
Питання було поставлено так, що навіть Микита зі своїми здібностями не знайшовся, як відповісти.
— Ми що ж, ми, конєшно. Як всі, так і ми… — Він заплутався і збентежено закліпав очима.
За годину по цьому в Рубанівку на підводах в'їхав Калинівський партизанський загін. Вела його та ж сама розвідка, але на шапках красувалися вже червоні стрічки. Ними цвіли шапки всіх партизанів, ніби серед поля червоний мак. Попереду на коні їхав обвішаний зброєю Гордій Байда; він був стомлений, проте бронзове від степових вітрів обличчя, сонцем напоєні очі і кулеметна стрічка навхрест надавали йому вигляду богатиря, особливо коли поруч, як і зараз, їхали присадкуватий Гриць Духота і дрібненький учитель Безуглий. Позаду них цокала підковами розвідка в чотири ряди. Василь Моренко, у якого чуб закривав усе чоло, вів перед. Герасько і Ілько сиділи на першій підводі з кулеметом і гоноровито трималися за жердинку з червоним кумачем.
Позаду валки їхав ще один кулемет на тачанці. Поруч з ним сидів бронзовий і розніжений сонцем Люй Лі. Кіндрат своїми шкапами все ще возив динаміт і Гната Убогого, який уже видужував від тифу. З ними сиділа у стьобаній ватянці Маруся.
При розподілі квартир'єрами помешкань для загону Микита, що ніяк не міг уяснити масті розвідки, одчайдушно відбивався, як інвалід, від постою, але в його чепурненькій хатці все-таки опреділили стояти команді розвідників. Почувши тепер, що приїхав Байда, він, викручуючи милицею в землі дучки, поспішав на майдан, щоб перетягти до себе на постій самого командира. Гордій Байда, якого він побачив оточеним шахтарями (на майдан збіглась уже мало не вся Рубанівка), був надто суворий і серйозний з вигляду. Микита навіть сторопів і тут же відмовився від своєї витівки. Проте з командиром йому довелося познайомитись і без цього. Щойно він підійшов, як на нього почали показувати пальцями:
— Він краще за нас знає: аж у Карпатах був.
Але Байда й сам уже звернув увагу на Микиту. Побачивши людину на милиці, він ніби навіть зрадів і простудженим голосом запитав:
— Маєш час?
— Тепер нам нікуди його дівати, — відповів Микита й кивнув на шахту, що лежала край села, розпластавши чорні крила, мов забитий ворон.
— А хочеш бути повішеним?
— Аби тільки не за ноги — обірветься дерев'янка, ще голову наб'ю.
— Прийдеш до штабу — побалакаєм.
Скалічений Микита міг добре прислужитися для розвідки. Крім того, Гордій Байда хотів довідатися про підступи до Юр'ївки, яку він хоч і знав, але мало.
Ось уже більше тижня, як ганяються за його загоном білі, намагаючись загнати в суточки між фронтом і залізницею, по якій повзали бронепоїзди. Певні, що партизани, уникаючи цієї пастки, будуть посуватися на схід, вони зовсім мало дбали за протилежний напрямок. З цього й вирішив скористатися Байда і вдарити на Юр'ївку, де були скупчені білогвардійські штаби.
— Ти добре там знаєш балки та яри?
Микита, гордий, що може прислужитися самому Байді, метушливо тупцював довкола стола, на якому лежала потерта «Карта железных дорог Европейской России».
— Де тут Юр'ївка?
Гордій Байда ткнув пальцем і закрив ним не тільки Юр'ївку, а й Бахмут, хоч між ними й лежало біля ста верст. Безуглий мовчки ткнув пальцем у крапку. Микита втупився очима в цю крапку і почав підводити до неї партизанів з усіх боків.
— От у Карпатах, бувало, сидиш унизу, гульк, а німці вже над головою, так ми що тоді…
— Не про Карпати й не про німців, про Юр'ївку мені кажи! — починав дратуватися Байда. — Знаєш, де стоять їхні застави, кулемети, які там частини, як краще підійти? Бував тепер на заводі?
— Та які б там не були частини, тільки скажи хлопцям, що там офіцери добра навезли…
Гордій Байда відірвався від карти, здивовано глянув на нього й затарабанив пальцем по столу. Микита захвилювався. Байда, мабуть, чекав від нього не такої поради, не такої допомоги, а він уже бачив, що практика Карпатського походу нічим тут прислужитися не може. І сам він з одною ногою теж, мабуть, нікому не потрібний. Байда сидів похнюплений. Микиті стало тоскно.
— Дай коня! — якось з одчаєм сказав він.
— Навіщо тобі кінь?
— Піду в розвідку. Я людина калічна: мені не страшно й у самі зуби їм влізти.
Байда відповів не зразу. Тримаючись за кінець довгого вуса, він пригадував у Юр'ївці рівні вулиці, або, як там вони звалися, лінії, околиці заводу, слобідку, базарний майдан, ставок і поступово склав уже собі план. Коли б тільки він удався (Байда поворушив посмішкою вуси), білі довго пам'ятали б цей рейд. Помітивши Микитин настрій, він уже без вагання погодився з його пропозицією. Другу розвідку Байда вирішив послати на станцію Іловайську, підірвати динамітом колію, щоб не пустити собі в тил ворожого бронепоїзда.
— А за барахольство у мене суд короткий. — І він ляпнув рукою по кобурі нагана. — Про нову жизнь треба думати, про всіх пролетарів, а не про барахло!
Микита винувато скривився і зітхнув з полегшенням на всі груди, тільки аж коли виприснув з-під Байдиного докірливого погляду.
На майдані заходив вечір.
