Без козиря - Петро Йосипович Панч

Степами, лісами…

— Мабуть, він на свої гуляв, а ти у дядька, може, останнє відняв, — буркнув хтось у вагоні.

— А що я їм, дурно буду воювати?

— А вони тебе просять воювати? — спитав Байда.

— То вже не їхнього розуму справа. Пийте, хлопці, бо завтра, чув, підемо шахтарів розуму навчати. Бастують, сучі діти, влада їм наша не подобається, більшовицькі Ради їм давай! Ми їм покажемо Ради, аж не будуть раді, — і він зареготав.

Гуля Максим, гуля батько…

Розпечений, аж білий, чавун дихав жаром, і Байду потягло на сон. Частина новаків десь уже пішла з вагона, а більшість козаків напівшепотом вела тепер розмову з Власовим. Час від часу хто-небудь вигукував: «А нам старшини що казали, от іроди!» — «Що ти хочеш, як він тільки вчора служив царю-батюшці!»

Байда виліз із вагона і пішов навідатися до коней. За якусь годину він знову наблизився до ешелону, ніби шукаючи Семена Сухого. Семен сидів у одному з вагонів біля чавуна і щось гаряче доводив козакам. З того, що один із них стояв на дверях і пильно вдивлявся в тих, що проходили, видно було, що балачка з Семеном ішла не про сіль. Побачивши Гордія Байду, Сухий покликав його до вагона.

— Так що ніби й тут є люди з головами.

— Тільки не треба зволікати, — сказав один козак, — зараз навіть Сивокіз п'яний.

— Тобі він не снився, Гордію?

— Хто?

— Наш технік Сивокіз. Тут уже, за сотника.

— Отака демократична, народна? Із сивокозами прийшли волю насаджувати!

— А як зірветься? — спитав хтось, мабуть, усе ще не зважуючись пристати на думку Сухого.

— Чоловіче божий, та ми в своїх шахтах десять ешелонів сховаємо.

— Тоді або сьогодні, або ніколи. Раз помирати!

На небі висіялись зорі. Ешелон уже ревів од співів, вихоплювались хрипкі звуки гармонії, якісь надсадні, ніби нелюдські вигуки, а у вагонах глухо били об підлогу копитами коні.

Гордій Байда з Семеном Сухим пішли до воза й сіли перекурити.

— А Власов же як, а Омелян? — спитав Байда.

— Ми тут люди примітні, ніби як уже немолоді, а вони і за козаків зійдуть. Ось і Ілько біжить.

— Ну що там, Ільку?

— Вже кулемет викинули на колію.

— Діставай, Гордію, і наші пушки.

У цей час від заднього вагона розляглось кілька пострілів, потім заторохкотів кулемет…

…Той самий кулемет, якого щойно витягли із шахти. Допоміг тоді цей кулемет роззброїти заблуканий Мазепинський курінь, але Семен Сухий про це вже не довідається ніколи. Його могилу Гордій Байда, коли почало пригрівати сонце, причепурив дерном і востаннє попрощався зі своїм приятелем:

— Шукай на тому світі, Семене, техніка Сивокоза. Ото він у тебе влучив, анахтема. Виглядай, Семене, ще їхніх. Доки пекла не загачу такими, не ляжу спочивати…

Думка про організацію партизанського загону в калинівських комуністів виникла ще взимку, після вдалої операції з Мазепинським куренем. Були вже такі загони і в інших районах. Гордій Байда, який був уже членом партії, набував з кожним днем усе більшого й більшого авторитету серед шахтарів. На ньому й зупинився вибір, коли визначали кандидатуру на командира. Гнатові Убогому доручили бути комісаром загону, а вчитель Безуглий найбільш підходив на роль начальника штабу.

— Тільки щоб він не вважав себе за високу персону інтелігента, — сказав Байда.

— Цього за ним не водиться. Навпаки, надто тихий, — сказав Мостовий.

— Голосу і в мене вистачить. Наказу, може, не зумію скласти по параграфах.

— От він і допоможе. Більше радься з комуністами, у загоні вас буде троє: ти, Гриць Духота та Омелян.

До весни в партизанському загоні нараховувалось уже біля ста чоловік. Байда потай проводив з ними військове навчання. Для цього обиралось місце десь за селищем і переважно вночі.

Поява в районі Юр'ївки знову білих козацьких частин генерала Краснова прискорила формування партизанського загону. Нарешті був призначений збір біля старої шахти. Хоч наказ віддавався таємно і збирались виступати вдосвіта, все ж таки до загону зібрались мало не всі мешканці Калинівки. Гнат Убогий видужував після тифу, і його вмощували на возі з динамітом. Полохливий, забілений у крейду, його сусіда дбайливо підтикав йому під боки сіно.

— Ну а ти, Якове, як, залишаєшся?

Яків винувато переступав у розбитих калошах:

— Ми що ж, нічого нікому, і нам, може, нічого.

Гордій Байда насупився. Осторонь ще стояли такі ж, як і Яків. Вони скидалися зараз на стадо худоби біля дровітні, в яку загнано гостру сокиру, готову кожну хвилину опуститися їм на тім'я. Він обернувся до них:

— Ну, будемо прощатися. Побажайте нам щастя-долі, а ми битимемось за радянську владу, щоб життя покращало, скільки вистачить сил. Не всидите, хлопці, й ви тут, бо зайшла в нас боротьба з капіталом не на життя, а на смерть. Хай живе наша Червона армія! Хай живе Калинівський червоний партизанський загін! Прощавайте!

Гордій Байда зняв шапку, перетяту червоною стрічкою, і поклонився в пояс. У відповідь схлипнули, потім заголосили деякі жінки.

— Збирайся, хлопці!

Плач і гомін збільшився. Байда поморщився, ніби наступив босою ногою на колючки. Гриць Духота простяг руку, збираючись щось говорити, але Гордій Байда опустив його руку і стиха сказав:

— Більше слів — більше сліз. Ану, хлопці, «яблучко» на поточний момент! — Попереду зарипіла гармонія Власова, який прийшов попрощатись з товаришами: із Платонівки до загону влилось теж немало людей. Сам Власов залишався й далі на місці. Байда зіскочив на землю, ледве не збивши з ніг Марусю, яка вже давно нетерпляче смикала його за полу. Очі, сірі й круглі, благально чекали на відповідь:

— Ти своєї-таки?

— Ви ж самі казали, хто не піде з вами…

— Ну, йди, за медицину будеш, за сестру. Скажи Кіндратові…

Вона, не дочекавшись його наказу, гайнула назад. До нього підійшов Гриць Духота і стиха щось сказав. Байда погодився, сів на коня й нетерпляче оглянувся на Хариту. Вона все ще не випускала з рук Ілька, гладила його по рукавах піджака й не переставала щось наказувати своїми блідими губами. Це робилося на людях, і Ілько, мабуть стидаючись такого з ним поводження, нарешті вивернувся з-під материних рук і сердито забубонів. Харита винувато кліпала зарошеними очима.

— Ану, бабо, — гукнув до них Байда, — не псуй мені козака!

Харита почала хутко мережити над Ільком хрестики, потім простягла вперед руки і, сповнена вщерть тугою, скам'яніла. Загін рушив у похід. Наостанку пробігла, метляючи торбою, Маруся.

У селищі запанувала тоскна тиша. Занедбана, зруйнована шахта лежала бездиханна, сумовито чорнів терикон, а біля нього стояв у тузі головатий копер.