Без козиря - Петро Йосипович Панч

— Це все робота Вариводи, — сказав Духота. — Треба признатись, що ми таки проморгали.

— Та хто йде? Куркуленки! — сказав Семен Сухий. — Те тільки показує, що то за армія.

Гордій Байда думав про добрих коней, якими приїхали в Платонівку гайдамаки, і сказав:

— Споряджені вони добре. Якби нам такої амуніції.

Гриць Духота загадково посміхнувся і почав викладати свої міркування.

Вранці Кіндрат Сусідка прийшов просити Байду поїхати замість нього на станцію Мандриківку за гасом для інженерської колонії. Сам він ніби зовсім розхворівся. Байда погодився, надів кожушину і взяв під пахву гвинтівку, загорнуту ще звечора в рогожку.

Почувши їхні балачки, Ілько ув'язався й собі.

— А ти чого там не бачив?

— Так я піду запряжу, — сказав Сусідка.

— Запрягай, Кіндрате.

Ілько глянув на гвинтівку, потім на батька:

— Неначе я маленький. Знаю, чого ви їдете!

— Тобі нема чого встрявати, коли знаєш.

— А може, й буде чого.

Байда допитливо подивився на сина, і посмішка ворухнула йому вуси:

— Ти вже як Клим. Ну одягайся. Тільки дивись мені, щоб каші не зіпсував.

За селищем вони наздогнали Семена Сухого, який штовхав попереду себе візка на двох колесах.

— У Крим за сіллю, чи що? Сідай, Семене, підвезу.

Сухий переклав на воза щось, теж загорнуте в драний лантух, і стрибнув на полудрабок.

— Еге ж, за сіллю, Гордію. А он і «поповнення» Петлюрі суне.

Попереду піших похитувались у сідлах козаки.

Гордій підігнав коней, і до них долетіла пісня:

Гей, гук, мати, гук, де козаки п'ють,

І веселая та доріженька, куди вони йдуть…

Гордій Байда про себе посміхнувся і озирнувся на шахту. Шахти вже не видно. Лисніє тільки довкола емаллю сніг та у білому полі тягнеться збита дорога, а по ній купка людей доганяє команду.

— Чи не з Калинівки йдуть? — каже Ілько й наставляє з долоні дашок на очі. — О, Власов з гармонією! А тих не розберу. І вони в козаки?

Байда підморгує до Сухого:

— Раз з гармонією, значить, не скучно буде.

З Власовим було ще троє надійних платонівських хлопців і Омелян. Коли вони порівнялись із возом, Семен Сухий кинув:

— Краще, як аж біля станції їх доженете!

На закинутій в степу маленькій станції, мов сонні кури, тинялись по перону козаки. На рейках стояв сивий від паморозі ешелон з п'яти вагонів. У цьому ешелоні й містився увесь Мазепинський курінь. Поповнення виладнали у дві шеренги на пероні й наказали чекати. Дув пронизливий вітер і метелицею порошив очі. Петлюрівці з довгими шликами бундючно походжали по перону і кидали до новаків різні дотепи. Але були й такі, які, мабуть, не дуже раділи, що опинились у загоні. Вони тримались окремо і позіхали з нудьги.

Гордій Байда з батіжком у руках стояв під стінкою і сам до себе посміхався: Семен Сухий облазив уже всі вагони, напитуючи, в кого можна виміняти солі на самогон. Охочих знайшлось більше, ніж можна було гадати, і Сухий уже втретє ходив до свого візка за самогоном. Ілько встиг уже познайомитись з молодими хлопцями і теж пішов до них у вагон.

Коли вже новаки почали дріботіти на холодному цементі ногами, щоб зігрітися, із класного вагона спустився разом із сотником отаман куреня. З довгими козацькими вусами, огрядний, з круглими червоними щоками, отаман ступав непевно, спотикався навіть на рівному і здивовано витріщав очі:

— А-а, це ви… Бунтувати мені!

Сотник, запобігливо посміхнувшись до поповнення, хутко зашепотів отаманові щось на вухо. Отаман тужився його зрозуміти, навіть здивовано посміхнувся і знову, забувши, чого від нього хочуть, втупився очима перед себе:

— Більшовиків, комуністів чекаєте?.. В холодну їх! — і повернувся, мабуть, вважаючи закінченою свою місію, але збентежений сотник знову навернув його до спохмурнілої, насупленої шеренги. Нарешті в отамана, мабуть на момент, розвиднілося в голові, він сердито витріщив очі й сказав:

— Здорові були, молодці… панове… запо… запоре… пороти буду… Сс… Слава!

Тепер уже сотник, не певний за дальшу отаманову мову, постарався повернути його до вагона.

— Свято, панове, Різдво, — пробачаючись за отамана, що впився, запобігливо сказав сотник і кивнув бунчужному.

Заклякле поповнення перебрав до своїх рук бунчужний. Він був у синьому жупані і в сивій шапці з коротеньким синім шликом, пристебнутим тризубцем — державною кокардою. Від старшин добути будь-яке розпорядження було безнадійно, і тому бунчужний, знаючи попередню практику, щоб роз'єднати поповнення, почав розтикати в кожен вагон потроху. Але козаки, приперчивши свої слова лайкою, проганяли новаків разом з бунчужним зі своїх вагонів. Бунчужний збентежено чухав потилицю:

— От шпана необразована! Селіться в останньому вагоні! — Більше панькатись з ними він не мав охоти.

Останній вагон був частково вже заселений козаками.

Гордій Байда й собі пішов погрітися в задній вагон. У ньому вже йшла суперечка. Власов, відклавши набік гармонію, присів до червоного чавуна й сказав:

— А якого ж ти біса йшов до цієї армії, коли хникаєш?

— Якого біса. Я йшов проти гетьмана. І багато таких. А саме цей курінь був у нашому селі.

— Так гетьмана й слід уже простиг.

— Ну а тепер не пускають. Кажуть, за дезертирство будуть судити.

— А вас доля України не обходить? — сердито буркнув козак з верхніх нар. — Неначе вже мир і тишина, що ви про теплу піч мрієте.

— А з ким же ти хочеш ще воювати? — спитав Омелян.

— Як з ким? Не знаєш?

— А ми тільки зараз прибули, от ти й розкажи.

— Яка ваша програма, — підтримав його Байда, штовхнувши потай Власова.

— Я не знаю, яка там у них програма, а я буду битися за свою землю. Прийдуть більшовики — все відберуть, а батько по клаптику стягав ґрунти.

— Ну а в кого немає землі, за що тому воювати з більшовиками?

— І в них усе відберуть.

— Та коли він голий, що ж у нього відберуть?

— Усе! — уперто твердив козак. — А ви, хлопці, такі балачки киньте, коли не хочете мати справу з сотником Сивокозом. Він вам зразу роги вправить.

— І у вас є Сивокіз? — спитав Байда. — Може, така сама падлюка, як і наш був.

— Наш Сивокіз, — сказав уже інший козак, — вартий десятка кіз, іще й цапа.

— Отакий гарний, чи що?

— Гарний, як спить.

До вагона вліз ще один козак. Од нього тхнуло самогоном, мов із чинбарського чана. З кишені стирчала ще повна пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.

— Хлопці! — кричав він, — питимемо, аж доки не лусне очкур.