Молоко з медом - Іоанна Ягелло
Поїхала на семінар, а потому чекала на особисту розмову із професором. Сиділа мов на голках. Хотіла… сподівалася, що для нього це не лише якась забавка. Вони трохи поговорили про її роботу, а тоді професор погладив її волосся.
— Залишся, Євуню… О котрій у тебе поїзд?
Останній був о 21-ій. Та чи могла вона залишитися так довго? Це означатиме, що матері доведеться в них заночувати. Хіба що Кіт, повернувшись, займеться малою…
— О восьмій… чи дев’ятій вечора. А пізніше вже немає, — прошепотіла вона.
— Добре… — він трохи подумав, а тоді записав їй на аркушику адресу. — Приїдь сюди о шістнадцятій. Тільки…
— Що?
— Нічого. Просто… треба докладніше обговорити твою роботу. Найкраще це зробити в мене вдома. За чаєм, еге ж? Та краще… нікому не розповідай. Дехто може тобі позаздрити. Ти ж знаєш, які бувають люди.
Вона добре розуміла, навіщо йде туди. Але наївно думала, що, може, ота його дружина — то вигадки? Якщо він запрошує її додому. Може, ніякої дружини все-таки немає? І обручки він не носить. Виходячи з кабінету, Єва наштовхнулася на Олю.
— Ходімо щось з’їмо? — запропонувала та. — О котрій у тебе потяг?
— Ще не знаю, — почервоніла Єва. — Але, мабуть, невдовзі, тож я не встигаю.
— Шкода, — відповіла Оля. — Я зараз звільнюся. А ти чого якось дивно виглядаєш?
— Ні, нічого, усе гаразд.
— Слухай… Я скоро буду в Кракові. Можна в тебе переночувати?
— Жодних проблем, — усміхнулася Єва.
Вони з Олею не були подругами, але то була єдина її товаришка. Звісно, що Єва їй не звірялася. Аж ніяк. Ніхто не міг про це дізнатися.
Коли Єва подзвонила біля воріт чудової вілли, оточеної засніженим живоплотом, а тоді ввійшла досередини, то подумала, що вона справжня дурепа. Скрізь у домі було повно фотографій. Його дружини з дітьми. У передпокої стояли маленькі чобітки.
— Дружина поїхала з дітьми до матері. Канікули начебто від завтра, але вони поїхали ще вчора.
І тоді Єва наважилася.
— Чому ви… чому ти її зраджуєш?
— А ти? Чому ти зраджуєш чоловіка? — спитав він замість відповіді.
Це питання її вразило. Вона ніколи так не думала. Не думала, що зраджує. Їй здавалося, що вона шукає когось, хто думає так само, як вона, що в шлюбі…
— Здається, я почуваюся самотньою, — відповіла вона. — Ви… ти думаєш так само, як я. У нас багато спільного. І Кіт, тобто мій чоловік…
— Ну, от. І в мене те саме. Я кохаю дружину, ми разом уже багато років. Та іноді мені самотньо. Хоча я й оточений людьми, рідними, та почуваюся, ніби на безлюдному острові.
Єва ковтнула слину.
Вона не була впевнена, що їй варто сюди приходити. Матері збрехала, що в них лекція якогось професора з Німеччини, і вона мусить залишитися. Кіт погодився побути з Халінкою. Але тепер, коли Єва побачила цей дім, усі ці фото, їй зробилося недобре.
— Про що ви… про що ти хотів поговорити?
— Не жартуй, — відказав він і всміхнувся, і Єва зізналася собі, що ця усмішка її геть обеззброювала. — Ходи сюди, — і обняв її. І решта стала раптом неважливою.
Вона вже тоді була, вагітна, але ще про це не здогадувалася. Погане самопочуття виправдовувала нервовою напругою. Нудоту вірусною інфекцією. Сонливість похмурою зимою. А згодом, коли сказала йому… А чого вона власне сподівалася? Ну, чого? Він переконав її не говорити чоловікові. Не підозрюючи про зраду, він вирішить, що то його дитина, і всіх буде врятовано. Саме так і висловився. Буде врятовано. Єва не мала виходу. Маленька Халінка, ні в чому не винний чоловік. Що було робити? Зруйнувати їм життя? Ні, цього вона зробити не могла. Кіт був не в захваті від другої вагітності, але змирився. Так вони й жили. Просто. Кіт ще й зрадів, коли Єва повідомила, що в цій ситуації відмовляється від дисертації. Не могла ж вона туди їздити. Навіть дивитися на професора не хотілося. Найбільше здивувалася Оля. Приїхала тоді до них, вони разом провели вихідні. Єва почувалася ніяково. Олю сприймала як подругу, бо інших не було, то чого б вона мала бути нещирою? Кіт десь поїхав, вони пили вино, і Єва їй про все розповіла.
— О Боже, — вражено видушила Оля. — Боже, але ж у тебе такий класний чоловік, то навіщо ти взагалі…?
— Не знаю, — відповіла Єва. — Мабуть, я сп’яніла. І взагалі була дурна, просто дурепа, — і раптом попрохала її дуже серйозно. — Благаю, нікому не розповідай. Прошу тебе…
А тоді подумала, що не слід було їй цього казати. Це було дуже необережно.
Та час минав, і вона майже повірила, що все буде добре. Що вони — така собі звичайна родина з однією дитиною, а друга невдовзі народиться. Так собі думала й тоді, в Саксонському саду, з Халінкою на руках і крихітною істотою в животі, так собі думала, мружачи очі від весняного сонця. Так собі думала. Аж доки…
Єва погукала пса, який повернувся досить охоче, бо вже змок як хлющ, і повільно рушила додому. Парк раптом здався їй похмурим, як усе її життя. Вона розуміла, що доведеться попросити пробачення в доньки. Вона вчинила з Халінкою просто жахливо! А сама ж обіцяла собі, що не поводитиметься, як її власна мати! Блін, і чому в неї так нічого не виходить? Вона вже стільки в житті накоїла, стільки завдала страждань іншим, і тепер могла б їм це якось… винагородити. Чому вона так розлютилася? Це виявилося сильнішим за неї, вона раптом відчула, що задихається, що за мить збожеволіє. Міцніше затиснула поводок у руці.
— Привіт, — сказала, щойно ввійшовши, але ніхто не відповів. «Мабуть, образилися на мене, — подумала Єва. — Боже, що я наробила…» Зняла мокрі й брудні черевики, пальто, і подумала, куди б це втекти. Та коли ввійшла до кімнати, побачила, що всі дивляться якесь родинне кіно. Адам, Кай і Халінка. Усі сиділи рядком на канапі, Лінка притулилася до Кая з одного боку, Адам — з іншого. Єві
