Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Зараз тобі все розкажу.

— Сядь, — сказав Оскар. А тоді, побачивши, як дівчина тремтить, приніс їй свого светра. — Ну, розповідай.

І Лінка розповіла. Як заблукала, про дощ, про GPS. І про дерево.

— Знаєш, якби я йшла швидше чи бігла, то воно впало б на мене. Могло вбити, або я втратила б дитину… Боже! Я щойно це зрозуміла. Цю жінку… Ну, їй теж пощастило. Зрештою, це твоя сусідка, вони живуть на другому поверсі.

— О, може, завдяки тобі я познайомлюся з якимись сусідами? Бо поки знаю лише одну злостиву баберу із квартири напроти. Коли я робив ремонт, вона приклеїла мені до дверей записку: «Не галасуйте так!»

Лінка розсміялася. Напруження нарешті минуло, і вона почувалася вже значно краще.

— Треба було її попередити, що в тебе ремонт.

— Я й хотів, стукав у двері, але вона жодного разу не відчинила.

— Певне, боїться маньяків!

— Ти що, їй років із шістдесят!

— Знаєш, — Лінка раптом споважніла. — Це вона мене врятувала. Дитина.

— Ну… — Оскар не знав, що сказати. — Мабуть, що так. Або ти її врятувала. Бо не йшла занадто швидко. А взагалі, чому ти мені не подзвонила? Не сказала, що не можеш знайти?

— Я… хотіла прогулятися. Щоб зосередитися. Посварилася з мамою. Перед самим виходом. Точніше, мені довелося вийти раніше, бо я вже не могла цього витримати.

— Співчуваю, — відповів Оскар. — Мабуть, твоїй мамі теж… нелегко. У цій ситуації.

Запала незручна мовчанка.

— Мама… ти ж знаєш. Вона страждала від депресії. Приймала ліки. І все було добре. Але, мабуть, перестала їх приймати. А я… загалом вона кричала на мене, мовляв, куди ми приткнемо цю дитину… що я їм зіпсувала все життя й таке інше…

Хвилювання повернулося, і Лінка знову затремтіла.

— Заспокойся. Ти аж дрижиш. Адже всьому можна якось зарадити. Тобі відомо, у яких помешканнях живуть люди в Токіо? Це наче в шафі. Мабуть, ліжечко десь можна поставити, хіба ні?

— Та от не знаю.

— Почекай… А може, ти щось з’їси?

— Ні, я не голодна. Але мені холодно.

— Я тобі щось приготую. Зажди.

Лінка щільніше загорнулася в коц, і коли Оскар зник на кухні, цікаво роззиралася його кімнатою. Тут було дуже гарно. Їй і самій хотілося б так жити. Цей ніжний салатовий колір стін просто неймовірний! Авжеж, здається, в Оскара заможний тато, мабуть, проект зробив якийсь крутий дизайнер. У прочинених дверях виднів коридор. Лінка прийшла сюди така знервована, що лише тепер помітила, як тут затишно. Пощастило хлопцеві! Раптом повернувся Оскар із чашкою, над якою здіймалася пара.

— Дякую. Я саме подумала, що добре було б випити гарячого чаю.

— Це не чай, — загадковим тоном відповів хлопець. — Спробуй.

— Що це? Молоко? — Лінка справді не хотіла здаватися нечемною, але Оскар уловив у її голосі якусь зневагу.

— Знаєш, у дитинстві я часто хворів. І тоді мама… вона ще не пила й була дуже турботливою… вона приносила мені молоко з медом. І додавала дрібку кориці.

Лінка спробувала, бо не хотіла, аби Оскарові було прикро. Молоко? Вона не дуже любила молоко, а вже гаряче й поготів. Та несподівано смак їй навіть сподобався. Медова нота відчувалася дуже сильно.

— Падевий мед. Мій улюблений. Я його їм просто так, без нічого. І без молока. Я не пив молока з медом принаймні кілька років. Але тобі це допоможе. Не можу ж я тобі запропонувати бузинової наливки. Чи коньяку. Ну, через твій стан. Крім того, ти ж розумієш, що ми не тримаємо алкоголю вдома.

Лінка усміхнулася.

— Звичайно. Зрештою, я однаково не п’ю. Тобто… не те, щоб ніколи не куштувала алкоголю, але якось… не дуже я часто бувала на вечірках…

— Шкодуєш?

Запала мовчанка. Лінка не знала, що відповісти. Але вирішила бути з Оскаром щирою.

— Окей… я не шкодую, що матиму дитину. Не шкодую, що не ходитиму на різні збіговиська й паті, бо я ніколи за цим не гинула. Мені більше до вподоби інші речі. Але…

Вона не знала, як це сказати.

— Але що? — підхопив Оскар і сів ближче.

Атмосфера зробилася якоюсь такою… інтимною. Може, тому, що через дощ і вітер на вулиці майже стемніло, і Оскар увімкнув маленьку лампу біля ліжка. І це молоко з медом. Воно раптом перестало їй смакувати. Кава з кардамоном, молоко з медом. Теплі напої не гарантують щастя, а ця повторюваність її якось непокоїла. Хоча… це, мабуть, лише її проблема. Звідки бідолашному Оскарові знати, що Адріан пригощав її кавою з кардамоном? Адже то була одна з їхніх милих таємниць, про які ніхто, крім них, не знав. Лінка проковтнула слину. А тоді відсьорбнула ще трохи напою, солодкого, мов патока. Солодкого, мов брехня. Солодкого, як мужчини, які зваблюють і спокушають, готують невідомо що, якісь вечері, якусь каву, якесь молоко з медом, а тоді кидають тебе, мов якусь зайву, непотрібну вже річ. Оскар стурбовано дивився на неї. Він же не підозрював, про що вона думає. Лінка спробувала зробити ще ковток, але хлопець, мабуть, збагнув, що вона робить це через силу.

— Послухай, якщо тобі не смакує, то не пий, я зроблю тобі чаю.

— Так, мабуть, краще чаю. Без цукру. Це занадто солодке.

— Окей, — погодився Оскар, хоча йому, мабуть, стало прикро.

Він підвівся, зник на кухні, а тоді приніс чай.

— Тобто ти кажеш, що не шкодуєш? — повернувся він до розмови.

— Знаєш, коли ти був малим, то пив молоко з медом, а я… я бавилася ляльками. І в мене була лялька-пупс. Як справжнє немовля. Маленькі повзуночки, соски. Ця лялька навіть пісяла в памперс. І я завжди знала, що хотітиму дитину. Щоправда, мені б і на думку не спало, що я матиму цю дитину сама… я уявляла, що все буде нормально, розумієш? Що в мене буде хлопець, чоловік, що ми разом турбуватимемося про цю дитину. Розумієш? Я прагнула цього все своє життя.

Лінка потупилася й замовкла, але за мить глянула на Оскара. А той дивився їй просто в очі. Він справді усе розумів.

— Я чекала цього все життя, — повторила Лінка, раптом збагнувши, що цим і пояснюється її смуток. Що він викликаний не тим, що трапилося, а тим, чого не сталося. І, може, вона завжди найдужче тужитиме саме за цим.

— Знаєш, що? — озвався Оскар. — Може, узагалі вся справа в тому, що більшість речей у житті складається не зовсім так, як ми б того хотіли. Я теж… колись дуже нарікав