Молоко з медом - Іоанна Ягелло
Може, подзвонити Оскарові? І що вона йому скаже? Що загубилася? Але ж він її не знайде, бо й сам щойно сюди переїхав… Лінка вся змокла й змерзла, парасольку забула вдома. Стискала в долоні телефон, щоб таки подзвонити й попрохати допомоги, але раптом пригадала, що має в мобільнику GPS. Може, принаймні довідається, куди їй іти? На екрані з’явився маршрут. Лінка йшла, наче керуючись компасом, не зважаючи, що йде не стежкою, а продирається крізь кущі. Дісталася якоїсь річки й звернула праворуч. Дощ уперіщив дужче. Нарешті попереду замаячіли якісь багатоповерхівки. Може, це там? Якби не живіт, Лінка б побігла, але тепер якось побоювалася. Не знала, чи не зашкодить це дитині. Збочила трохи з дороги, бо хотіла обійти якусь жінку з палицями для скандинавської ходьби. Жінка йшла принаймні вдвічі швидше за неї. Вітер дедалі сильніше шарпав дерева при дорозі. І раптом щось сталося. Лінка почула гуркіт, а тоді перелякано побачила, як дерево падає на стежку. Почула чийсь стогін. І враз усвідомила, що жінка з палицями зникла. Ні!
Лінка підбігла до дерева. З-під гілля чулися зойки.
— Господи! З вами все гаразд?
— Здається, так… Але рука болить… і нога… — жінка застогнала. — Витягніть телефон з моєї торбинки й подзвоніть моєму чоловікові. Знайдіть у контактах Марека.
Лінка квапливо виконала прохання, хоч живіт трохи й заважав їй згинатися.
— Але не лякай його.
— Доброго дня. Пане… я в парку, тут з вашою дружиною стався невеличкий нещасний випадок…
— Дай мені телефон, — зажадала та, а тоді жваво продовжила: — Ні. Зі мною все добре. Щось із ногою. Ага. Прийди швидше. Побачимо, у разі чого поїдемо до лікарні. Я тут, біля містка. Так, біля дитсадочка.
— Зараз він прийде. Дякую.
— Може… Я допоможу. Будь ласка, дайте руку.
На щастя, дерево впало не на жінку, а поруч, лише шмагонувши її гілкою.
— Я підсковзнулася й упала, — пояснювала вона своєму чоловікові, який прибіг уже за хвилину, блідий і задиханий. — Добре, що мені ця дівчина допомогла. Не можу ворухнути рукою. Я б і зателефонувати не здолала.
— Не було б щастя, то нещастя помогло.
Лінка кивнула головою. Чоловік узяв дружину під руку, і обоє рушили в бік багатоповерхівок. Жінка, мабуть, тільки підвернула ногу, бо хоч і повільно, але могла все-таки йти. Лінка подалася за ними.
— Я шукаю ось цей будинок, — показала чоловікові нашвидку записану адресу Оскара.
— Ондечки він. Ми теж там живемо!
Хух. Принаймні вона дісталася місця. Ще й вчасно. От тільки чому їй так страшенно холодно? Зимно, мокро, огидно. Лінка вся тремтіла. Не знала сама — від холоду чи від емоцій. Проте їй було ніяково залишати подружжя, хоча вона могла йти швидше, щоб принаймні зігрітися. Ну, але нічого, до будинків залишалося недалеко.
Оскар від самого ранку мав якийсь дивний настрій. Відчував піднесення. Щоправда, намагався переконати себе, що не слід поводитися як останній дурень. То й що, коли Лінка прийде до нього вчити математику? Він же не думав… Вони завжди були хіба що друзями, навіть, якщо йому й хотілося більшого. Але тепер, коли вона чекала дитину… дитину від цього свого безнадійного хлопця… то він, мабуть, таки програв? Саме це собі й повторював без кінця, та попри все радів, що Лінка прийде, до того ж, із кількох причин. По-перше, він загалом ні з ким у Варшаві не дружив, і йому кортіло побалакати. По-друге, радів, що зможе їй допомогти. Схоже, що в неї справді проблеми з математикою. А по-третє, хотів показати їй квартиру, якою пишався. Справді пишався. Бо йому вдалося облаштувати її так, як хотілося.
Мама сказала, що це його квартира, тож він усе вирішує сам. Попрохала лише, щоб меблі в її кімнаті були світлими.
Весь ранок він прибирав, пилососив, мив посуд. Хотів похвалитися. І справді мав чим! Квартира була невеликою, дві кімнатки, зате доволі простора кухня з вікном і величенький передпокій. Мамину кімнату облаштував на її смак. Білі меблі, просте ліжко, тумбочка, яку сам теж пофарбував у білий колір, куплена на OLX шафа з новими гарними ручками. Шпалери з ніжним візерунком у троянди. Такі самі шпалери в передпокої, де Оскар обладнав чимало полиць і стелажів для книжок, черевиків та різних дрібничок. Біло-синя кухня. Він сам клав кахлі на стінах і плитку на підлозі. Зрештою, майже все зробив сам, у нього був лише один помічник, та невдовзі виявилося, що той воліє затягатися черговою сигаретою чи попивати пивко на балконі, а не працювати, тож через кілька днів Оскар його звільнив. Зрештою, він і не дивувався помічникові: балкон був великий і звідти відкривався чудовий краєвид на парк. Наступного року вони з мамою поставлять там ящики для квітів, зараз уже запізно. Зате йому вдалося повісити ліхтарики для свічок. Щоправда, нині погода була такою, що годі й думати про свічки… але він уявляв, як приємно тут сидіти літніми теплими вечорами. А вже найбільшу гордість відчував за власну кімнату. Йому завжди хотілося мати зелені стіни. Звичайно, не кольору лайма чи весняної трави — таких кольорів він не любив. Принаймні не на стінах. То мав бути колір, що нагадував пастельний горошок. І світлі соснові меблі. Фотографії в рамках. Звісно, його власні. Великий письмовий стіл. Сірий пухнастий килим і покривало на ліжко схожого кольору. Усе або дешеве, або вживане. Батько дав йому гроші на ремонт, і Оскар цілком уклався в цю суму, ще й трохи залишилося. Може, якщо він не вступить на журналістику, то варто стати дизайнером інтер’єрів? Він знав, що має до цього хист. Не міг дочекатися, коли прийде Лінка. Уявляв, як запрошує її і все показує, та коли відчинив двері, побачив, що дівчина стоїть змокла, змерзла й перелякана.
— Боже мій… Привіт… Що трапилося? Господи!
Але вона нічого не відповіла, лише розплакалася.
Лінка не знала, чому заплакала тієї хвилини. Їй здавалося, що сльози прорвали якусь невидиму греблю… Вона бачила, що Оскар розхвилювався.
— Ти геть змокла! Тобі треба перевдягнутися!
Дав їй якісь свої речі, а тоді майже заштовхав до ванної. За кілька хвилин Лінка вийшла в завеликій сорочці й спортивних штанях, і Оскар засміявся.
— У тебе
