Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Хто, конкретно? Хто співав?
— Не знаю, я чула, як люди співають.
— А хто її написав?
— Не знаю, справді не знаю.
— Не знаю, не знаю! А хто її дітям у бараку продиктував?
— Не знаю.
— Хто їх співати антирадянської пісеньки вчив?
— Я їх не вчила. Не знаю.
— А може, сама її не співала? Ну, говори!
— Не знаю, не пам’ятаю. Може, співала, всі співали... Я справді...
Владек Лютковський виправдовувався подібним способом. Дітей не вчив. Він не є вчителем. Якщо якась до нього прийшла і просила допомогти, то їй допомагав, як дитині. Головне з арифметики, часом географії, бо на цьому трохи розуміється.
Барабанов відкрив підручник з географії і знайшов там карту Польщі.
— А це ти бачив?
— Може, бачив, не пам’ятаю.
— А що це таке?
— Карта. Карта Польщі.
— І цього їх навчав, цієї карти?
— Говорив уже, громадянине начальнику, що я нікого не вчив.
— Не вчив! А що це таке?
— Карта Польщі.
— А коли б тебе дитина про цю карту запитала, то щоб ти її сказав? Що це що таке?
— Адже це видно: карта Польщі!
— А ти знаєш, що нема вже вашої панської Польщі? То чого ти тих дітей вчив? Антирадянську пропаганду проводив, сволоч!
На всі наступні запитання Барабанова Лютковський відповідав автоматично: ні, ні, ні.
Корчинського Барабанов держав у карцері. Крок туди, крок назад. Тісна, темна комірчина, без вікна й нар. Міг стояти притулений до стіни, у найліпшому випадку сісти на промерзлу підлогу. Лише крізь вузьку щілину під дверима, з коридора, де гріла грубка і наглядав вартовий, сочився слабкий струмочок тепла. Звідти також доходили придушувані відголоси, до яких прислуховувався. Легко зорієнтувався, що першу на допит вивели Целіну. Страшно довго це тривало. Корчинського трясло від пронизливого холоду. Відзивалася ревматичним болем кульгава нога. Але найбільше мучився докорами сумління, що через нього страждають ті двоє молодих. Втішав себе тим, що нічого їм не можуть доказати. Бо про що тут йдеться? Напевно про навчання дітей без згоди комендатури. Візьме це на себе. Оборонить молодих, щоб тільки не зламалися, не далися обманути, спровокувати. Щоб тільки пам’ятали про те, що він їм радив. Повернула Целіна? Мабуть, так. Щось говорять? «Вихаді!» То Лютковського виводять? Напевно...
Спочатку Барабанов чемно поставився до Корчинського. Примерзлого посадив на табуретку, почастував кухлем гарячого чаю.
— Тайга, пане Корчинський. Мороз, зима. Маємо такі умови, які маємо. Але приступаємо до справи. Маю надію, що ви знаєте, за що вас арештували?
— Поняття не маю, громадянине комісаре. Я повністю захоплений зненацька. Не відчуваю жодної вини.
— Пане Корчинський, мені здається, що ми люди серйозні, отже розмовляймо серйозно. Ви, пане, організували в Калючому навчання дітей чи ні?
— «Організував», може, це надто сильно сказано. Але, звичайно, я вчив дітей. У своєму бараку. Адже пан начальник знає, що я за професією вчитель?
— Знаю, пане Корчинський. А втім не тільки це. То значить, признаєтесь, що вчили? Розумно, це вже щось є. А чи ви знаєте, що така самоволя є недопустимою і ви порушили цим наш радянський закон?
— В мене не було такого наміру. Просто жаль мені стало дітей: не ходять у школу, марнуються, бусурманять. Отже, як старий педагог я вирішив зайнятися ними.
— Макаренко з вас, пане! — зіронізував Барабанов.
— Не зрозумів?
— Такий славний радянський педагог.. І чого ж ви їх навчали?
— Усього потроху, щоб читати й писати вміли, щоб не забули.
— По-польськи?
— По-польськи.
— А чому, наприклад, ви не вчили по-російськи? Ви не подумали, що ці діти житимуть тут і російська їм більше придасться?
— А знаєте, я не подумав. Зрештою, як ви чуєте, я російську ледве, ледве.
— Вчили їх читати, писати? А співати також їх вчили?
— Співати? Не думаю, щоби в цих умовах то був необхідний предмет.
— Я також так думаю. А хто вам у цьому навчанні допомагав?
— Ніхто. Я сам вчив. Не знаю тут інших вчителів.
— Не знаєте? Ніхто