Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Ще до приходу перших транспортів зібрали таких, як Савін, на відрядження в Тайшеті, де було керівництво гулагів на цій території східносибірської тайги. Інструкції були такі:

— Поляки, які будуть вам підпорядковані, то антирадянський, контрреволюційний елемент: буржуї, великі землевласники, куркулі, словом, експлуататори. А окрім цього, є серед поляків офіцери, поліцейські, службовці, ксьондзи і цього виду «всякая контра». Всі вони за наказом НКВС, товариша Берії, були виселені з визволених територій Західної України і Білорусії і направлені до віддалених районів СРСР, зокрема в Сибір. Назавжди. Без права повернення в рідні сторони. За втечу із заслання — віддавати їх до суду. Аж до відкликання не дозволено їм віддалятися за територію табору. Заборонити контакти з місцевим населенням. Відразу після прибуття до табору пояснити полякам їх статус «спєцпєрєсєлєнцев», попередити про кару, яка їм загрожує. Рішуче підкреслити, що прибули сюди на постійне перебування і тільки від них залежить, як собі укладуть життя. Всі поляки від 14 до 60-ти без винятку зобов’язані працювати. Як антирадянський елемент, з контрреволюційним настроєм підлягають постійному наглядові та оперативному опрацюванню НКВС. Припиняти і ліквідувати навіть найменші прояви антирадянської агітації та контрреволюційної діяльності. Виловлювати й ізолювати проводирів. Піднімати корні справи, арештовувати і направляти на слідство до Тайшета.

Савін з полегшенням зітхнув. Знав уже, як йому з тими поляками поводитися. У кожному заново заселюваному бараку особисто виголошував до поляків «вітальну» промову. А вони неначе реагували на цю промову. До роботи ходили без опору, хоча нарікали на брак теплого одягу і погане харчування. Втеч Савін не побоювався: куди ті поляки можуть втекти крізь тайгу, сніги й морози? Контакти з місцевим населенням також відпадають: не знають території, не кажучи вже про те, що до найближчих людських селищ стільки кілометрів бездоріжжя. Зимою сніги й морози, весною — навколо болота й вири. Ні, з Калючого поляки носа йому не висунуть, можна не боятися. За операційні справи відповідає Барабанов. Нехай він журиться. Але той карлик як дотепер нічого конкретного не виявив. Жаліється, що поляки то не те, що наші, вони є пильними, обережними й недовірливими. Важко завербувати серед них агента, знайти інформатора, не кажучи вже про провокатора.

Один раз на тиждень, у понеділок увечері, Савін мав обов’язок передати по радіо донесення у Тайшет про стан справ у Калючому. У телеграмі за кожним разом підтверджував кількісне становище табору. Стосовно померлих не давав пояснень. Переказував лише причину смерті. Гірше, якби трапилася втеча, антирадянська пропаганда або стаття 58 карного кодексу, тобто «контрреволюційна діяльність».

Якогось дня Барабанов влетів до коменданта явно збуджений.

Держав у руді якийсь папір і вже від порога кричав:

— Маю, Іване Івановичу, нарешті маю їх!

Савін зняв долоні з теплої печі.

— Що там знову такого? Що маєш, кого?

— Читайте, прошу.

З письмового донесення Барабанова виникало, що в бараку номер 1 якийсь Корчинський самовільно організував навчання польських дітей: «щоб як колись повернуть до Польщі, вміли по-польськи читати й писати».

— Звідки про це знаєш?

— Маю свої способи, товаришу начальнику! Треба це негайно, в сьогоднішньому донесенні...

— Нічого не треба в сьогоднішньому донесенні. Ти, Барабанов, не будь в гарячій воді купаний. Донесеш, а як потім нічого не докажеш.

— Докажу, Іване Івановичу, докажу!

— То насамперед мені докажи. А з донесенням до Тайшета завжди встигнемо. Не втече нам той твій Корчинський, чи як його там...

Досвідчений енкаведист Савін мав рацію, безпосередніх доказів на Корчинського не було. А про саму справу Барабанов довідався випадково від своєї коханки, яку купив собі за небагато їжі для її дітей і за роботу, яку улагодив їй в їдальні. Ірина Пуц, дрібна, делікатна блондинка, була дружиною якогось службовця з Тернополя. Її чоловіка НКВС арештував відразу після входу до Польщі й від того часу всякий слід по ньому загинув. Ірину разом з двома дітьми вивезено в Сибір. До війни ніде не працювала. Настигнута воєнними нещастями, абсолютно не вміла собі радити. Але вже у транспорті кокетувала з молодим комендантом і, не зважаючи на те, що скажуть люди, ходила до його вагона «прибирати». Комендант був пристійний, до того щедрий, тому не терпіла голоду ані вона, ані її діти.

У Калючому Ірина мусила йти в тайгу, на роботу, і ледве не померла там від голоду й холоду. На її щастя або на нещастя, бо хто знає, якогось вечора Барабанов покликав її на звичайну вправну розмову. Стояла на черзі в списку до співбесіди, як дружина державного службовця. Згідно з інструкцією Барабанов викликав на такі розмови службовців, лісників, суддів, адвокатів, вчителів, дружин офіцерів, поліцейських, словом, інтелігенцію. Це середовище НКВС вважав потенційно загрозливим, і до обов’язків Барабанова належало ближче з ним знайомство. А при нагоді, якщо трапиться оказія, — когось з них завербувати агентом або таємним інформатором. У цьому плані, як дотепер, Барабанов не міг похвалитися успіхами. Поляки були тверді, горді, ніколи нічого не знали, не чули, нічим не цікавились, нікого не знали, ні з ким ні про що не розмовляли. А найчастіше удавали, що не розуміють, чого Барабанов від них хоче, бо не знають російської мови. Тому також небагато чекав від цієї розмови. Але коли черговий ввів до кімнати Пуцову, комісар Барабанов витріщив очі: перед ним стояла направду гарна жінка. Ірина, хоч налякана раптовим викликом у комендатуру, вмить зорієнтувалася, яке враження справила на цього всесильного карлика, і вирішила спробувати цей шанс використати. Хай діється будь-що, а не повернеться на вирубку, не дасть здохнути від голоду своїм