Паперові солдати - Брати Капранови

Стромболлі, досвідчений театральний продюсер, сідав на край ліжка.

— А все тому, що ти кинув гарного господаря і надійний тил заради чергових фантазій. Просто як цей шалапут Піноккіо.

— Ну, я відчув, що вичерпав себе у Діснея. Хотілося чогось новенького.

— На фермі? — Стромболлі скептично крутив бороду.

— Чому на фермі? А «Парамаунт Пікчерз»? Маленька Одрі? Попай?

— Переспіви чужих коміксів? — Буркотун завжди критично ставився до свого автора.

— Неймовірний містер Лімпет, — наполягав Білл.

— Там, де твої рибки грають разом з людьми? Цікавий експеримент, але не більше, — Мудрик був безжальним, як усі розумники.

— Ти перевів своє життя на малювання реклами та нездійсненні прожекти, — підвів риску Стромболлі. — Це я тобі як працівник шоу-бізнесу кажу.

Мудрик менторськи зиркав крізь окуляри, Буркотун підтакував, а Дамбо, як ніколи схожий на свій прообраз — маленького Петрика, дивився жалісними очима.

— Але я намагався повернутися.

— І тебе не взяли. Я би теж не взяв Піноккіо після всіх його витівок, — Стромболлі грав своїми великими чорними бровами і був схожий на професора.

— Двічі в одне кіно не зайдеш, — скрушно кивав Буркотун.

Після таких снів Білл прокидався і довго лежав у ліжку. Він розумів, що нічні гості мають рацію. Але з іншого боку — вони ж приходять до нього. Значить існують. Значить він недарма працював ночами, недарма витрачав молодість і здоров’я. Його герої досі живуть у кінозалах, у телевізорі, у дитячих книжках, у головах та серцях. Хіба цього мало, щоб почуватися щасливим?

— Мало, — звучала у голові відповідь немилосердного Мудрика.

Добре, що Американська кіноакадемія ніколи не забуває своїх членів — от і зараз вона запросила Білл а Титлу до Монреаля, де проходила неймовірно помпезна та яскрава Всесвітня виставка Експо-67. Острів Сент-Елен, що раніше виконував роль заміського парку, зараз перетворився на казкове місто з надсучасних, фантастичних, ба й просто чудернацьких споруд. Усі країни світу намагалися вразити публіку своїми досягненнями. Американці збудували гігантську ажурну сферу, сплетену з арматури за проектом геніального Фуллера. Господарі-канадці свій павільйон зробили у вигляді величезних вігвамів, що разом утворили єдину м’яку конструкцію. Радянський Союз, схильний до гігантизму навіть більше ніж інші, привіз грандіозну прозору конструкцію, схожу на ятку торгівця морозивом. До виставки протягнули нову лінію метро, а на протилежному березі річки Святого Лаврентія здійнявся шедевр стилю бруталізм — житловий комплекс Хабітат-67, який, на перший погляд, нагадував гору з невідправлених поштових посилок. На вуличних сценах співали зірки джазу та року, і навіть сам Ед Салліван транслював звідси своє знамените шоу талантів.

Мільйони людей з усього світу, відкривши роти, споглядали на ці розкоші, гуляючи між павільйонів та сидячи вдома біля телевізора. Королева Єлизавета, президент Ліндон Джонсон, принцеса Монако і колишня зірка Голлівуду Грейс Келлі, вдова президента Кеннеді Жаклін з його братом Робертом, імператор Ефіопії Хайле Селассіє, французький президент де Голль та безсмертна Марлен Дітріх теж були своєрідними експонатами виставки, бо привертали увагу не меншу, аніж найвидатніші технічні досягнення.

Білл дивився на все це розмаїття і розумів, що його час безповоротно минув. Те, що він колись намалював, нині стало банальним, ба навіть старомодним. Інші художники творили майбутнє, не знаючи, що їхні досягнення зовсім скоро теж поїсть іржа забуття. Архіви, музеї та ретроспективи — от і все, чим зможе тішитися автор. А життя іде вперед і не бере з собою зайвого багажу.

Окрім технічних досягнень кожен з учасників виставки прагнув познайомити світ зі своєю культурою. Росіяни робили ставку на балет, американці — на кіно, тому усі зали та майданчики Монреаля ввечері були заповнені вщерть.

«Дамбо», — прочитав Титла на запрошенні, отриманому від організаторів. Вони покажуть старий мультфільм Діснея на Всесвітній виставці? Двадцять шість років тому він отримав «Оскара». Але з того часу «Оскара» отримали десятки фільмів, а сам Волт Дісней, на жаль, уже залишив цей світ. Інша справа — Марлен Дітріх, яка особисто приходила на покази своїх фільмів. Вона збирала повні зали, бо була легендою, і люди йшли подивитися не стільки на екран, скільки на неї. А мультики? Кому вони зараз потрібні?

Утім, попри песимістичні очікування, до кінотеатру, де показували «Дамбо», набилося стільки людей, що Титлі довелося буквально пробиратися до свого місця. Дорослі й діти, старі й малі — усі були веселі та збуджені, бо під час виставки у місті всі були такими.

Вимкнули світло, на екрані почалися титри. «Волт Дісней представляє». Титла читав прізвища, які нічого не казали глядачам, але були частиною його життя: Фред Мур, Норман Ферґюсон, Арт Беббіт. Арт, що став причиною і злету, і фіаско, що надихав усіх на перемоги і врешті на найбільшу з них — страйк, перемогу, що перетворилася на поразку.

На екрані їхав поїзд з цирковими тваринами, а Титла бачив перед собою зовсім іншу картину. От він уперше заходить до студії Діснея, де художники перед дзеркалами кривлять обличчя, от на базарі купує бурячок — майбутній ніс для гнома Буркотуна, от знайомиться з Адрієн, коли вона приходить позувати для художників. А от на килимі у вітальні сидить маленький Петрусь — осьо ж, на екрані, у вагоні перед мамою, слонихою Джамбо. Здорове праве око Титли почало свербіти так, що не можна було зрозуміти — це у Дамбо на екрані в очах двоїться, а чи у нього самого усе розпливається в очах.

Глядачі поруч і Титла у своєму кріслі дивилися зараз зовсім різні фільми. На екрані танцювали слони, ворони та клоуни, а у фільмі Титли грали зовсім інші персонажі — Дісней, Беббіт, батько Петро-старший із мамою, Адрієн, аніматори й помічники, фарбувальники, моделі, уроки скульптури у Парижі, батькове село на Тернопіллі...

Година пролетіла непомітно, і Титла отямився від гучних оплесків, що лунали навкруги. Він стрепенувся і почав оглядатися. З балкона просто в обличчя йому світив яскравий прожектор, глядачі із сусідніх крісел обернулися і щосили плескали у долоні. Голос у динаміках щось говорив французькою, потім перейшов на англійську.

— Ми раді вітати у залі художника, що створив «Дамбо», видатного аніматора Білла Титлу!

Титла не повірив власним вухам і знову безпомічно озирнувся. Глядачі навкруги посміхалися, задні ряди привставали з крісел, щоб краще роздивитися. Сусід, статечний канадієць, зробив заохочувальний жест рукою, запрошуючи підвестися, і Титла послухався та став на рівні.

Зал вибухнув овацією. Титла дивився навкруги і відчував, що перед ним знову все розпливається. Але зараз