Паперові солдати - Брати Капранови

Адрієн зітхнула й підвелася. Білл схопив олівець і схилився над малюнком.

— Який ти впертий! — сказала вона. — А ще малюєш слонів, які літають. Скажи мені, як одночасно можна бути таким упертим і таким мрійником? Я не розумію.

Білл деякий час мовчки малював. Потім підняв голову:

— Мабуть, це тому, що я українець. Всі українці — уперті мрійники.

Свиняча частина сільськогосподарського ярмарку просто-таки вражала розмаїттям порід. Білл з батьком навіть розгубилися від побаченого. Вони ходили від загорожі до загорожі, вислуховуючи фермерів, які розсипалися у хвальбі своїх льох:

— Дивіться, який шар сала! І росте, наче на дріжджах!

— Та воно на собаку більше схоже, ніж на свиню! — обурювався Титла-старший. — Що це за порода?

— Дюрок.

Батько потягнув сина за рукав:

— Ходім від цього дрюка чи що воно там.

І вони ішли до наступного загону.

— Це ти правильно вирішив, що треба вертатися до землі, бо це твоє малювання така справа — сьогодні є, завтра нема. А хазяйство завжди прогодує, правильно?

— А подивіться на моїх герефордських свинок! — зазивав наступний фермер.

— Дякуємо! — ввічливо піднімав капелюха Титла-старший.

Свиняче рохкання, вигуки продавців, гомін публіки — усе це створювало неймовірний рейвах, але Титли уперто продовжували пошуки.

— А скажи, синку, ти посварився з начальством, правда?

— Та не те, щоб посварився, — Білл одвів очі.

— Мені можна казати. Мамі не кажи, мама переживати буде, а я життя прожив і знаю, що таке поганий пан. Він тобі грошей не платив?

— Платив, — знизав плечима Білл.

— Ну а що, може, кричав чи що?

— Тату, що ти таке говориш?

Титла старший трохи знітився:

— Та ні, я ж нічого, я ж тільки думаю, а що ж такого трапилося, що ти кинув усе та й поїхав? — він допитливо подивився на сина. — Ні, я дуже радий, що ти повернувся, що вся родина разом, але...

Білл крокував вперед і очі його дивилися в якусь невидиму далечінь.

— Не зійшлися характерами, — врешті сказав він.

— Це буває, — кивнув батько. — От я, пам’ятаю, не зійшовся характером з управителем, то довелося до Гамерики їхати.

Він видобув хусточку та гучно висякався.

— Та й війна, — продовжив Білл. — Там усі бояться японських десантів. І Адрієн боїться. А знаєш, як воно, коли жінка чогось боїться.

— Знаю, — батько акуратно склав хустку і повернув її до кишені. — Адрієн гарна жінка. І сина тобі гарного народила. І мамі вона подобається. Тож будемо жити, як люди, — всією родиною.

Після багатогодинного блукання між загонами, Титли зупинили свій вибір на американській йоркширській породі.

— Вона хоч на свиню схожа, — констатував батько, і Білл витягнув чекову книжку.

Додому їхали у гарному настрої. Батько згадував мало не усіх свиней, що мав у рідних Підгайцях.

— Оце, пам’ятаю, малим катався на льосі. Вона біжить, а я п’ятами по землі чухаю! Ти вже такого не бачив!

Але дім зустрів тривожним настроєм. Петро-молодший сидів на руках у Адрієн і тулився до неї всім тілом. Бабуся Марія охкала навкруги.

— Що сталося? — сполошився Білл.

— Змія, — коротко кинула Адрієн.

— Вкусила? — Білл відчув, як серце починає калатати.

— Слава Богу, ні, — бабуся дрібно перехрестилася.

— Пітер побачив змію і злякався, — голос Адрієн був холодним, як лід.

Дід Петро, який зайшов до хати пізніше за сина, радісно заявив:

— Маріє, а ми льох купили. Точно як у нас були...

— Тихше ти зі своїми льохами! — жінка махнула на нього рушником. — Дитина і так перелякана.

— А що таке? — здивувався Титла-дід.

— Змію побачила.

— А! Так це є. Мокасинки. В нас тут їх багатенько. Мабуть, десь гніздо, — радісний настрій діда ніде не дівся, і він продовжував просторікувати на весь голос. — Тому я ввечері завжди чоботи вдягаю.

— А як дитина буде жити в одному дворі зі зміями? — запитала Адрієн так само холодно.

Титла-дід почухав потилицю:

— Щось придумаємо. От зараз привезуть наших льох...

— Та ну тебе з твоїми льохами, кнуряка старий, — бабуся Марія знову замахнулася на нього рушником.

Дід посміхнувся і вийшов на терасу.

— Синку, а може, є спеціальна служба, яка їх ловить? — запитала бабуся.

— Не знаю, — Білл підійшов до дружини і обійняв її. — Я щось вигадаю, обіцяю тобі.

Вона зітхнула.

Свиней привезли за кілька годин — фургон зупинився біля воріт. Дід Петро одразу вибіг на двір і почав давати розпорядження.

— Розвертайся, ще трохи, ще... — командував він водієві.

— Батьку, але ж свинарник у нас далі, — спробував втрутитися Білл.

— Циган знає, що кобилі робить, — засміявся той у відповідь. — Краще стань біля воріт, щоб вони не повтікали.

Білл знизав плечима та пішов до воріт.

— Відкривай!

За його командою водій відкинув борт, і вони удвох приставили до фургона кілька дошок.

— Давайте, миленькі, виходьте!

Для того, щоб вивантажити своє придбання, дідові довелося лізти до машини і виштовхувати тварин по одній на дошки. Це було нелегко, він аж впрів від зусиль, але нікому не дав торкнутися своїх улюблениць. Врешті усі три свині опинилися на подвір’ї, діловито зарохкали та пішли досліджувати нову територію.

— Ти що! — бабуся побачила з вікна цю картину і вийшла на ґанок. — Це хіба тобі Підгайці, щоб свиней на подвір’ї тримати.

Адрієн стояла у неї за спиною з Петриком на руках.

— Пітере, ви щось таке вигадали! Хіба дитині можна гратися серед свиней?

— Змії їм не подобаються. Свині їм не подобаються, — бурчав дід, даючи на чай водієві та слідкуючи, щоб Білл добре зачинив ворота.

— Петре, відповідай, коли тебе питають, — в голосі бабусі починав бриніти метал.

— Батьку, що ти задумав? — Білл підійшов ззаду. Він знав батьків характер і розумів, що усе це не просто так.

Дід Петро підійшов до льохи, що саме обнюхувала ґанок, і попестив її спину.

— Оце рекомендую вам нашу українську мангусту.

— Що? — не зрозуміла Адрієн.

— Мангусту, — повторив дід. — Тварина, що вбиває змій.

— Я знаю, що таке мангуста, — Адрієн