Паперові солдати - Брати Капранови
— Любий, це тебе, — Адрієн злегка підштовхнула чоловіка, і той раптом теж почервонів. — Що сталося?
— Нам, художникам, якось звичніше на самоті, — пробуркотів Білл, але почимчикував до подіуму зі статуетками.
— Фред Мур, Норман Фергюсон, — Дісней майже не робив пауз між іменами, адже над фільмом працювало три десятки художників.
Врешті дійшла черга й до Беббіта, і він, хоч і скрививши незадоволену мармизу, швидко приєднався до колег.
Замиготіли спалахи фотографів, заблищали посмішки та очі художників.
Наступними свою хвилину слави отримали сценаристи, потім арт-директори та композитори. Ніхто не залишився поза увагою, адже йшлося про безпрецедентний прорив у світовому кіномистецтві.
Репортери, які були присутні у залі, одразу напали на головних героїв вечірки. Один із них підійшов і до Білла.
— Містер Титла, ви були супервайзером над аніматорами. За якою ділянкою ви наглядали?
— За гномами, — посміхнувся Білл.
— Тобто оці маленькі «Оскари», — репортер показав рукою, — насправді ваші?
— Та ну, що ви! — Білл заперечливо підняв руку. — Це заслуга всіх аніматорів і передусім людини, що вигадала наш фільм, містера Діснея.
— Але самі гноми... — почав репортер.
— Особисто я малював лише двох, — перервав його Білл. — Мудрика та Буркотуна.
— Буркотун — мій улюблений. Складно було його вигадати?
— Складно було знайти прототип, решта вже справа техніки.
Репортер зацікавлено підняв очі від блокнота, в якому занотовував:
— І хто ж був прототипом цього гнома.
Білл посміхнувся:
— Буряк. Звичайнісінький буряк.
Він подивився у бік дружини, яку знову опікував Беббіт, і помахав їй рукою.
— Як цікаво. Містер Титла. У вашому прізвищі явно відчувається слов’янське походження. Ви чех?
— Ні, — Білл похитав головою.
— Поляк?
— Ні.
— А хто ж ви, містер Титла?
— Українець. Пробачте, на мене чекає дружина, — не схильний до порожніх розмов Білл залишив репортера над блокнотом і за мить уже приєднався до коханої.
21
Після доповіді начальству про ідентифікацію художника замість заохочення слідча група несподівано отримала рознос: «То ви що, одноногого впіймати не можете?». Краще б не доповідали, бо начальство завжди так — стараєшся, а у відповідь тебе лише пришпорюють. Міжнародна ситуація, розумієш, ООН, закордонна преса пише про УПА, а Москва заливає за шкуру сала.
Однак перевірки інвалідів розчарували Стекляра. Бо, по-перше, безногих виявилося значно більше, ніж можна було собі уявити. І це зрозуміло — на війні ногами наступають на міни, ламають їх, падаючи у воронки, отримують кулі в атаці біля окопів, та й взагалі ноги людини є найменш захищеною і найбільш помітною частиною тіла. Водночас після поранення у кінцівку можна вижити, у той час, коли отримуєш кулю в живіт чи груди — це практично гарантований кінець.
Капітан Стекляр, пройшовши війну, розумів це, але все одно був вражений кількістю інвалідів у селах. Перевірка забирала практично всі сили слідчої групи і обіцяла тривати не менше місяця — судячи з кількості одноногих. А робота в інших напрямках тим часом стояла. Тому поміркувавши, Стекляр вирішив повернутися до Рівного, залишивши Маркелова разом із місцевими відділами МҐБ розбиратися з інвалідами самостійно.
Кімната слідчої групи в управлінні була буквально завалена доказами, вилученими при взятті бункера «Буйного». Мудрицький, хоч і сидів ночами, не міг розібратися з такою силою матеріалів, тому Стекляр приєднався до нього. Вони роздивлялися кожен папірець, кожен клаптик, визначаючи, чи міг він бути таємним листом, а чи паролем.
— Товаришу капітан! Дивіться! — старлей показував на сірий аркушик.
— Що там?
— Цифри і літери.
— Ану дай ближче.
Стекляр уважно вивчив знахідку і покрутив головою.
— Ні, Михайле, це не те, що ми шукаємо.
— А що воно таке?
— Бухгалтерія.
— Яка бухгалтерія? — не зрозумів Мудрицький.
— Бандитська. Звіт за витрачені кошти. Цифри — то рублі і копійки, а літери — назви продуктів. От диви: ол — це олія, мас — масло. І так далі.
Старлей потер утомлене око і ще раз подивився на аркушик:
— Дивно. Навіщо бандитам бухгалтерія?
— А ти що думав, це Робін Гуди, які в багатих забирають, а бідним роздають?
— Та ні. Звідки в нас багаті?
— Отож, — Стекляр відкинувся на спинку стільця. — Це тобі не шляхетні розбійники. Це ціла армія. Знаєш, як їх по селах називають?
— Нічні, — сказав Мудрицький.
— Точно, нічні. А знаєш, чому?
— Мабуть, тому що вони вдень вийти бояться.
Стекляр зверхньо посміхнувся:
— Ех, лейтенанте! Це ми п’ять років тому вночі вийти боялися. І виходило так, що вдень у селі радянська влада, а вночі — їхня. Місцеві їх так між собою і називали — нічні. Зрозумів?
— Нічого собі!
— Оце й нічого собі! Тому у них і гроші свої, і бухгалтерія, і звітність, може, навіть суворіша, ніж у нас.
Мудрицький зітхнув і повернувся за свій стіл.
— Але ти молодець, що помітив. Усі незрозумілі папірці показуй мені.
Стекляр закурив і взяв з купи новий стос матеріалів.
— Товаришу капітан! — невдовзі почув він знову. — А це що?
— А що?
— Тут книжечка наколота.
— Як наколота? — одразу підскочив Стекляр.
— Голкою. От подивіться.
Капітан взяв з рук підлеглого тоненьку брошурку, розгорнуту на середині.
— Ану! Що там?
Він відкрив сторінку і подивився її на просвіт проти вікна.
— Ти ба! І справді наколота. Ну в тебе й око, лейтенанте!
Удвох вони уважно розглядали сторінку. Деякі літери на ній були злегка надколоті голкою — десь одна дірочка, десь кілька. Стекляр провів рукою — голка попрацювала настільки тонко, що краї отворів не відчувалися пальцями.
— Це шифр, — впевнено сказав він.
— Справжній? — видихнув Мудрицький.
— Ну а то як! Так, бери олівець, записуй.
Старший лейтенант азартно взявся допомагати.
— К — одна дірочка. О — три дірочки. Т — три дірочки.
— Так три, це ж О.
— О, — погодився Стекляр. — Значить тут складніше. Скільки літер у абетці?
— Тридцять три, — Мудрицький не забарився з відповіддю.
— Отож. А дірочок біля літер всього по кілька штук. Бо тридцять три дірочки просто не влізуть. Зрозумів?
— Так. І що робити?
— Будемо малювати. Перемалюй мені всі літери з дірочками, щоб було чітко видно,