Паперові солдати - Брати Капранови
— Українці, — тихо сказала вона.
19
— Друже Зот, — у голосі Грома чулося піднесення. — Ми отримали нову постанову УГВР.
За вікном опускалися ранні сутінки. Зот відірвався від малювання, якому присвячував майже весь свій час.
— І що там? — запитав він буденно.
Грім вийшов на середину кімнати, в руках він тримав невеличкий аркушик зі слідами багаторазового складання.
— Постанова, — він прокашлявся. — За видатні заслуги в національно-визвольній революційній боротьбі українського народу проти окупантів нагородити Срібним Хрестом Заслуги друга Зота. Українська Головна Визвольна рада.
Зот звівся, спираючись на стіл:
— Служу Україні, — сказав він хрипко.
— Вітаю! Але, самі розумієте, — Грім розвів руками. — що Хрест передати не змогли. Ви його отримаєте за першої нагоди.
— Громе, — усміхнувся Зот. — Я цей Хрест малював. Тому цілком можу його собі уявити.
— Малювали? Ви?
— Я. Та й печатку УГВР, якою цю постанову затверджено, малював, й інші нагороди.
Грім дивився на нього, неначе дитина.
— Друже Зот. А який він?
— Хто?
— Хрест. Бо я ніколи не бачив.
Зот сів на лаву і посунув до себе аркуш паперу.
— Диви, — сказав він, і олівець впевнено забігав, лишаючи за собою чіткі лінії. — Оце, власне, хрест, на кінцях золоті стріли, позаду перехрещені мечі, всередині на червоному тлі синій ромб із золотим тризубом.
Під його вправною рукою нагорода немовби оживала і викликала бажання доторкнутися. Грім схилився над столом та дивився на всі очі.
— Орденська планка червона з двома чорними смужками і золотим хрестиком на ній. Отак, отак і отак.
Зот простягнув малюнок Громові, той шанобливо пальцями погладив хрест, очі його на мить заплющилися.
— Візьми собі, — сказав Зот.
— Ні, я ще не заслужив, — зітхнув Грім.
У двері постукали.
— Так!
На порозі стояла Устина. Вона важко дихала.
— Там, у Клевані, одноногих звезли.
— Одноногих? — Грім мимоволі скосив очі на дерев’янку Зота, що, як завжди, незручно випиналася у прохід.
— Так, — Устина поправила хустину, що збилася від поспіху. — Кажуть, на медогляд.
Грім із Зотом перезирнулися.
— Сідай. Розказуй.
— А що розказувати? Пуїхала я на базар за продуктами, які ви замовили. Бачу — підвода, а на ній троє одноногих і емґебешники. Ну я й пішла за ними.
— За ними? — перепитав Грім.
— Еге ж, за ними. Вони до райвиконкому, і я. Під’їздю, а там інвалідів повний двір, і ще привозять та привозять. А заправляє всім капітан, що до нас був приїздив, — вона витерла рукою чоло.
Грім насупив брови:
— Ти не мала права цього робити! А якби він упізнав?
— Ну, то й що? — не зрозуміла Устина.
— А те, що це деконспірація. Своїми нерозважливими діями ти піддала ризику наше сховище. Ти хіба розвідниця?
Жінка розгубилася:
— Ні... Та не переживайте, він був зайнятий, кричав на якогось офіцера, як уце ви на мене, — додала вона.
Порівняння з емґебешником примусило Грома зупинитися, але голос його одразу зробився сухим, як тріскотіння дятла.
— Що іще?
— Ніц, — знизала плечима Устина. — Купила, що тре, та й пуїхала до вас.
Грім опустив очі і мовчки заходив кімнатою — три кроки туди, три назад. Врешті підняв голову.
— Оголошую тобі зауваження! — випалив він. — За необгрунтований ризик. Зрозуміла?
Устина знизала плечима і без жодного слова пішла до дверей.
— Не забудь скласти звіт про витрачені гроші, — дивлячись услід їй, мовив провідник.
Зот теж проводив господиню очима і обернувся до товариша:
— Дарма ти так із нею.
— І ніц не дарма! — знову спалахнув Грім. — Хай вчиться дисципліні.
Устина тим часом зазирнула на кухню, взяла глечик із молоком та по драбині піднялася на горище.
— Гнате, ти тут? — покликала вона.
Почувся шурхіт, і Гнат виріс у проймі.
— Молочка попий. Бабка Марта щойно надуїла.
Хлопець подякував і почав пити великими ковтками.
Устина дивилася на нього з драбини знизу-вгору.
— Бачила я твого капітана, — сказала вона.
Гнат одразу припинив пити.
— Де? — запитав він, зіщулившись.
— У Клевані.
— Він там працює?
Устина знизала плечима:
— Бозна. Одноногих приїхав перевіряти. З усіх сіл привезли.
— Навіщо? — Гнат витер молочні вуса рукавом і віддав глека.
— Не знаю. Кажуть, медогляд. Завтра у Млинові перевірятимуть, — сказала Устина і почала спускатися додолу.
— А потім? — запитав хлопець услід.
— Не казали. Мабуть, у всіх районах по черзі. Тре дивитися, де одноногих збирають, там він і буде.
— Дякую, — стиха мовив Гнат.
— На здоровля, — Устина обтрусила поділ спідниці і попрямувала до хати, де на неї чекав звіт про закупи для Грома.
20
Розкішна зала готелю «Білтморт» цього вечора сяяла, наче зоряне небо. Ще б пак — тут проходила одинадцята церемонія вручення нагород Кіноакадемії. Розкішні вбрання ретельно приховували вади фігур, а блискучі посмішки — таємні заздрощі та взаємну ненависть. Зграя журналістів юрмилася біля проходів, виловлюючи зірок для інтерв’ю.
— Містере Дісней, можна вас на декілька слів? — судячи з інтонації, цей репортер радше наказував, ніж просив, але хто ж здатен відмовити пресі, тим більше у такий момент?
Волт Дісней залишив дружину під опікою брата Роя і зробив крок убік. Блиснув спалах фотокамери.
Ви прийшли сюди за восьмим «Оскаром»? — перше питання, як завжди, було компліментарним.
Дісней посміхнувся:
— Можна сказати й так. Принаймні я не пригадаю, коли востаннє нам його не давали.
— У списку номінацій чотири ваші мультфільми. На який ви зробили би ставку?
— Навіть і не знаю. Мабуть, на «Бугая Фердинанда» чи «Хороброго кравця». Хоча «Матінка Гуска» та «Добрі скаути» теж нічогенькі. Це все одно, що спитати, кого з дітей ви більше любите.
— Без інтриги не нудно?
— Просто ми — найкращі.
Репортер зіщулився, як усі вони роблять перед тим, як сказати капость.
— А ви не боїтеся невдачі, як торік?
— Ви про що? — брови Діснея злетіли вгору. — Торік переміг наш «Старий млин».
— Я про «Білосніжку». Стільки було шуму, але в результаті жодної нагороди і лише одна номінація за музику.
Дісней був готовий