Паперові солдати - Брати Капранови
— Батьку, ти не кепкуй, — Білл прийшов на допомогу дружині.
— Я не кепкую, — Титла-старший обтрусив руки і виструнчився з виглядом учителя. — Там, де є свиня, жодна змія не виживе. Бо свині самі знаєте, їдять усе, що можуть впіймати.
— Але ж змії кусаються! — недовірливо зіщулилася Адрієн.
— Кусаються! Теж мені! Хто ж таке сало прокусить! — дід засміявся і знову погладив льоху. — От побачите. За місяць тут не буде й сліду від гадюччя.
І справді, не минуло й трьох тижнів, а змії зникли з двору назавжди. Адрієн спочатку недовірливо оглядала землю перед кожним кроком, а потім стала ходити й босяка. А Петро старший навчив Пітера-молодшого кататися на свинях, як сам колись катався у Підгайцях.
Білл багато часу приділяв фермі — давалася взнаки українська кров, але дуже швидко став відчувати, що чогось бракує. Він міг годинами сидіти на терасі, згадуючи свою роботу на студії Діснея, героїв, які вийшли з-під пера, і тих, що так і залишилися в задумах, Беббіта та інших друзів, які так само, як і він, вимушені були звільнитися. Як стукало серце, коли бачив своє прізвище у титрах нового шедевра, і як нишком оглядався у залі, чи не впізнає бува хтось.
— Ти став дуже задумливим, — казала Адрієн. — Згадуєш Лос-Анджелес?
— Іноді, — брехав Білл.
— Жалкуєш?
— А сенс? Знаєш, як у нас кажуть: що зробиш — не розробиш.
А одного разу батько застав сина у свинарнику, де той, присівши навпочіпки, швидко замальовував льоху, яка розтягнулася на підлозі.
— Синку, тобі треба повертатися до малювання, — сказав батько. — Ти без цього не можеш. А худобі я й сам ради дам.
— Ти так думаєш? — підняв на нього очі Білл.
— Я цього певен, — посміхнувся батько.
24
— Ти розумієш, що накоїв? — Грім просто-таки кричав, немовби намагався виправдати своє псевдо.
Гнат стояв перед ним з винуватим обличчям.
— Ти розумієш, що фактично здав нашу криївку?
— Друже Грім, — Гнат говорив, ніби ображена дитина. — Я ніц не здавав. Та мене жодна жива душа у тому безладі не розгледіла.
— Не розгледіла, кажеш? — Грім вказав пальцем на пачку паперу, що лежала на столі. — А це що?
— Папір, — розгублено відповів Гнат.
— Ти його у крамниці брав?
— Так.
— І гадаєш, крамарки тебе не запам’ятали?
Гнат завагався:
— Ну, мабуть, запам’ятали. Бо в них це була остання пачка, а я...
— І тесля тебе не запам’ятав?
— Він мені дошки обіцяв. Вишневі, — опустив очі Гнат.
Грім пройшовся сюди-туди кімнатою і різко обернувся:
— МҐБ знає, що ти приїхав на велосипеді. Припустимо, що солдати тебе не запам’ятали.
— Ні, — впевнено покрутив головою Гнат.
— Це не має значення. Бо слідчі вже пішли по місту запитувати, чи не бачили десь незнайомця на велосипеді, і в першу чергу зайшли до крамниці, правильно?
Гнат зітхнув.
— Так що твій портрет уже висить на всіх дошках «Розшукується». А коли вони дійшли чи дійдуть до теслі, то зрозуміють, що ти за птаха. І організують всіх донощиків навколо Клевані, щоб винюхали, чи не проїздив хлопець на велосипеді.
— Я лісом їхав, — похнюпився Гнат.
— І можеш бути певним, що тебе ніхто не бачив?
Грім підійшов ближче і зазирнув хлопцеві в очі. Той не витримав погляду:
— Не знаю.
— А це означає, що як не сьогодні, то завтра вони будуть тут.
Запала мовчанка. Гнат винувато сопів. Грім продовжував випробувати його поглядом.
— За цю самочинну акцію, яка піддає загрозі життя керівника пропагандивної ланки, ти підеш під суд. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — голос Гната зовсім згас.
Грім помовчав і наказав:
— А зараз заступаєш на спостереження за дорогою. Вночі залишаємо хутір.
Гнат у відповідь лише зітхнув.
Решта дня минула спокійно — на дорозі поки ніхто не з’являвся. Гнат не боявся, що солдати можуть зайти зі сторони лісу — це було не в їхньому характері. Адже червоні почувалися тут господарями, їздили скрізь шумно, гуркотливими машинами, з собаками та силою-силенною зброї. Лежачи на горищі, Гнат лаяв себе останніми словами за те, що порушив правила, але глибоко в душі все одно гніздилося задоволення від здійсненої помсти. Хай буде що буде, але Маркелов отримав те, на що давно заслужив.
Грім із Зотом збирали найнеобхідніше.
— І куди ми? — питав художник.
— Поки що в лісову землянку. А за кілька тижнів нам підготують нову криївку. Там зазимуємо.
— Ну а тут?
— Тут влаштуємо склад. Будемо зберігати готові агітаційні матеріали. Це безпечно для господарів і корисно для нас.
Зот вкладав до валізки свої різці та готові кліше.
— Ти Гната не карай, добре? — попрохав він раптом. — Хлопець гарячий. Не до шмиги йому малювання.
— А кому до шмиги? А вам до шмиги по криївках на дерев’яній нозі? Чи він якийсь особливий, що треба догоджати?
Втім, голос Грома звучав спокійно, майже примирливо, у його словах не чулося звичної суворості. Зот сховав посмішку у своїх пишних вусах:
— Діло молоде. Подорослішає, то звикне.
— Подорослішає... — пробурчав Грім.
Антося почула про від’їзд дядька Зота і не змогла стримати сліз.
— Не плач, маленька, я ще повернуся, — пообіцяв Зот, витираючи їй очі рукавом своєї сорочки.
— Точно? — перепитала дівчинка.
— Точно, — пообіцяв Зот.
— І навчиш мене добре малювати?
Зот здивовано розвів руками:
— А ти хіба не вмієш?
— Ні, — покрутила головою Антося. — Я хочу по-справжньому. Як ти.
Зот витягнув з пачки аркуш паперу і поклав перед дівчинкою. Потім видобув олівець.
— Тоді тренуйся, а я буду збиратися.
— А що малювати? — Антося витерла сльози і зосереджено нахилилася над папером.
— Малюй те, що уявляєш, — Зот говорив, не припиняючи складати речі. — Спочатку художник уявляє, що буде, потім малює його, і тільки потім воно настає.
— Ну? — здивувалася Антося. — А я думала, тре малювати те, що є. Ти ж мене малював. І маму.
— Звісно, — погодився Зот. — Я малюю те, що є, щоб навчитися малювати те, що буде. Ти скоро виростеш і станеш справжньою красунею.
—