У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

чорнявки, достоту такі самі — тільки трохи старші, як ті світські дівчата, яких я часто бачив з вікна чи минав на вулиці, снуючи на їхню адресу безліч планів, палаючи завдяки їм любов’ю до життя і не можучи з ними познайомитися. Третя, білявка, мала вигляд вутлий, майже хворобливий, і тому подобалася мені менше. А проте через неї я, замість глянути на них ми-мобіж, став, ніби врослий у землю, і втупив у них нерухомий погляд, немов спіткнувшись на розв’язанні складної загадки, намагаючись проникнути поза тим, що бачив. Певна річ, я дав би їм зникнути, як багатьом іншим, якби, розминаючись зі мною, білявка, — може, тому, що я витріщився на неї, — не кинула на мене оком, а потім, випередивши мене й озирнувшись, не глипнула на мене ще раз, запаливши вогнем мою кров. А проте, коли вона відвела від мене погляд і знов озвалася до приятельок, мій пломінь, напевно, згас би, якби не був раптом підсичений у наступний спосіб. Коли я запитав у швейцара, хто вони такі, то почув у відповідь: «Вони питали її світлість. Мені здається, що тільки одна з них її знає. А тамті супроводжували її і чекали в під’їзді. Ось її ім’я, не знаю, чи так я його записав. Я прочитав: «Мадемуазель Де-поршвіль». Я за виграшки реконструював правильне написання: д’Епоршвіль — таке чи майже таке ім’я мала дівчина з чудової родини, не прямого коліна споріднення з Ґермантами; Робер мені казав, що бачив її в домі розпусти і підтримував з нею стосунки. Тепер я зрозумів, що означав її погляд і чому вона озиралася так, щоб не помітили її подруги. Скільки разів я думав про неї, уявляючи її з прізвища, згаданого Робером! І ось щойно я її бачив: вона нічим не відрізнялася від приятельок; особливим був тільки її кинутий нишком погляд, який відкривав переді мною вхід у закутки її життя, певна річ, закриті для подруг, але які робили її приступною для мене, — майже наполовину моєю, — куди милішою, ніж зазвичай пан-ни-аристократки. Я вже починав уявляти собі одне й те саме: якби ми збавили час, якби вона призначила мені побачення. Хіба не про це промовляв виразний, зрозумілий тільки одному мені погляд? Серце у мене тіпалося, я не потрапив би точно описати, як виглядає мадемуазель д’Епоршвіль, мені згадувалося лише біляве волосся і лице в профіль, але я вже кохав її безтямно. Аж це я схаменувся: я розумую так, наче з трьох дівчат мадемуазель д’Епоршвіль була саме та білявка, яка обернулася і двічі глянула в мій бік. Але ж швейцар мені цього не казав. Я вернувся до його комірчини, щоб розпитати, а той мені відповів, що не може докладно мене поінформувати, бо панянки прийшли вперше і саме за його відсутности, але він спитає в жінки — та їх уже раз бачила. Жінка в цей час підмітала чорні сходи. Хто не спізнавав у житті десь таких солодких вагань? Спочутливий приятель, якому ми описуємо зустрінуту на балу дівчину, доходить висновку, що це його знайома, і запрошує нас разом до себе. Але чи не помиляємося ми, вибираючи з-поміж стількох осіб єдино лише на підставі описаного портрету? Чи дівчина, яку ми за хвилю побачимо, не буде зовсім інша, ніж ця омріяна? А що, як з усмішкою простягне нам руку саме та, про яку мріємо? Це трапляється досить часто і не завжди на підставі розумування, такого переконливого, як міркування про мадемуазель д’Епоршвіль, а радше завдяки певного роду інтуїції, а також долі, прихильній до нас. Врешті, побачивши її, ми кажемо собі: «Так, це вона». Пригадую, як серед дівчат що прогулювались над морем, я вгадав, що ось оце Альбертина Сімо-не. Спогад завдав мені гострого, але короткого болю, і, поки швейцар ходив по свою жінку, я застановлявся, думаючи про мадемуазель д’Епоршвіль, — як то буває у хвилини очікування, коли ім’я чи щось інше, ознака, яку ми чомусь пов’язали з якимсь обличчям, раптом від нього звільняється і витає серед багатьох інших, ладна, якби вона пристала до нового обличчя, обернутися заднім числом на перше, яке вона досі нам окреслювала чимось незнаним, неторкнутим, невловимим: чи швейцар не скаже мені зараз, що мадемуазель д’Епоршвіль — це одна з двох чорнявок. Тоді б розвіялася порохом істота, в чию реальність я вірив і яку вже покохав, метикуючи лише про те, як нею заволодіти. У такому разі ця ясноволоса й лукава мадемуазель д’Епоршвіль розділилася б як стій на два різні складники, самовільно поєднані мною так, як це робить романіст, стоплюючи для створення вигаданих героїв різні запозичені з життя елементи, які, взяті окремо, коли ім’я не підтверджується задумом, утрачають усякий глузд. У цьому разі моя аргументація зазнала краху, але якою міцною вона себе показала, коли швейцар вернувся і сказав, що мадемуазель д’Епоршвіль — білявка!

Відтоді я перестав вірити в омоніми. Треба щоб неабияк пощастило, аби одна з дівчачої трійки носила ім’я д’Епоршвіль, щоб вона озиралася на мене в такий спосіб, майже з усмішкою (що становило перший істотний доказ на моє припущення), і щоб це була не та, що вчащала до борделю.

Для мене почався несамовито гарячковий день. Ще до виходу по закупи всього, що допомогло б мені причепуритися і справити за два дні найкраще враження під час візити до ду-кині Ґермантської, де я познайомлюся з приступною дівчиною і домовлюся з нею про сходини (я розраховував знайти спосіб, аби порозумітися з нею в куточку салону), для більшої певносте я телеграфував Роберові, питаючи про її ім’я та вигляд. Я сподівався, що він відповість мені впродовж доби, перш ніж вона, як сказав швейцар, знову прийде до дукині Ґермантської і (тепер я вже не думав ні про кого іншого, навіть про Альбертину) куди я теж піду о тій самій порі, хай би там що зі мною сталося, навіть якби я занедужав, то й тоді звелів би віднести мене на стільці. Я телеграфував Роберові не тому, що мав сумніви щодо особи і що побачена дівчина все ще відрізнялася в моїх очах від тої, яку він мені описав. Я вже не сумнівався, що це була одна й та сама дівчина. Але в лихоманці нетерпіння мені було б приємно, вже відчуваючи таємну владу над нею, одержати про неї докладну телеграму. На телеграфі я, проймаючись живим духом надії, при писанні зауважив, що нині я вже не такий безпорадний