У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст
Пов'язані зі спогадом про моє кохання певні фізичні і соціальні особливості Апьбертини, всупереч яким я її кохав, спрямовували мене нині в бік жінок, раніше зовсім мені байдужих — дрібноміщанських брюнеток. У мені частково почала відроджуватися та всесила жага, якої моя любов до Альбер-тини не могла втамувати, величезна хіть узнати життя, яку я відчував колись на бальбецьких шляхах, на паризьких вулицях, жага, яка завдала мені стільки муки, коли, гадаючи, що вона живе і в Альбертининому серці, я намагався приборкати їй крила. Тепер, коли я міг зважати на її жагу, коли моя забаганка миттю будила думку про її забаганку, коли ці два великі жадання зливалися, мені хотілося, щоб ми віддавалися йому разом. Я казав собі: «Ця дівчина їй би сподобалася», але в ту ж мить, згадавши про неї та про її смерть, я хилився від смутку, не в змозі йти далі за своїм пожаданням. Як колись Ме-зеґлізька і Ґермантська сторони зродили в мені любов до села і я вже не міг захоплюватися красотами без старезної церкви, волошок і жовтцю, так моє кохання до Апьбертини, пам'ятаючи про розкішну минувшину, змушувало мене шукати тільки один тип жінки; я знову, як перед початком цього кохання, відчував потребу в постатях, схожих на неї, щоб обмінюватися зі своїм спогадом, поступово витісняти його. Тепер мені було б важко бути в товаристві ясноволосої гордої дукині, бо вона не збудила б у мені жодного хвилювання, яке мало джерело в Альбертині, в моєму жаданні її, в моїй давній ревності до її почуття, в болю від її загибелі. Адже наші учування сильні в нас лише тоді, коли визволяють у нас ще й щось інше — почуття, яке не знаходить задоволення в розкошах, але яке підпрягається до пожадання, посилює його, змушує чіплятися за насолоду. А що Альбертинині почуття до жінок перестали мене гризти, ці жінки випливали з моєї минувшини, надавали їй характеру реальнішого, подібно як колись гострий жовтець, ґлід набували від комбрейських спогадів більшої реальности, ніж нові квіти. Навіть про Андре я вже не думав з серцем: «Альбертина її кохала», а навпаки, аби пояснити собі своє бажання, мовив розчулено: «Адже Альбертина її кохала!» Я розумів тепер удівців, про яких люди кажуть, що вони потішені, тоді як вони все ще невтішні, чому дають доказ, одружуючись зі шваґерками.
Отож моє вже щербате кохання ніби не перешкоджало новим захопленням, і Альбертина, немов ті довго кохані жінки, які, відчуваючи, що пал їхнього коханця вигасає, уміють зберегти над ними свою владу, обмежуючись роллю посередниць, підсувала мені — ніби пані Помпадур Людовікові XV — нових дівчат. Раніше мій час ділився на періоди, коли я бажав таку чи таку-то жінку. Вичерпавши потребу в гострих відчуттях з одною жінкою, я,переходив до другої, шукаючи цим разом майже чистої ніжности, а потім потреба у вибагливіших милощах манила мене до першої. Тепер таке чергування добігло кінця чи радше один із періодів тривав надто довго. Мені хотілося, аби моя нова приятелька мешкала у мене і на сон грядущий прощалася зі мною сестринським поцілунком. Завдяки цьому я міг собі уявити, — аби не знав, якою нестерпною ставала для мене присутність нової жінки, — що я дужче прагнув поцілунку, ніж губів, приємности, ніж любови, звички, ніж особи. А ще мені хотілося, аби вона, як Альбертина, могла грати мені Вентейля і розмовляти зі мною про Ельстіра. Все це було неможливо. Любов цих дівчат не була варта її любови, — казав я собі; любов, з якою пов’язані різні епізоди, походи до музеїв, концерти, всі житейські перипетії, супроводжувані листуванням, розмовами, фліртом, що передує коханню, суто дружніми взаєминами потім, має більше засобів, ніж почуття до жінки, здатної тільки віддаватися, багатша, як ор-кестра проти фортепіано. Моя потреба, куди глибша, в ніжності, яку я знаходив у Альбертини, ніжності добре вихованої дівчини і водночас моєї сестри, була — так само як потяг до дівчат з її середовища — власне тільки пам’яттю про Альбертину, все ще живою пам’яттю про її кохання. І я зайвий раз переконався, що спогад не вигадливий, що він не в змозі прагнути чогось іншого, навіть чогось ліпшого, ніж те, що ми вже посідали; а по-друге, що він духовний, тому реальність не може дати йому здобутку, якого він пожадає; нарешті, стосуючись якоїсь померлої особи, доконуючи акт воскресіння, він будить у нас не стільки потребу кохання, скільки тугу за тою відсутньою істотою. Ось чому навіть схожість з Альбертиною у вибраної мною жінки, схожість, — якщо мені вдавалося знайти, — її пестощів змушувала мене ще гостріше відчувати відсутність того, чого я несвідомо домагався і від чого залежало відродження мого щастя, відродження того, чого я шукав, а шукав я саму Альбертину, шукав час, прожитий вкупі з нею, шукав, сам про це не здогадуючись, минувшини. У погідні дні мені здавалося, наче Париж уквітчаний усіма дівчатами, які, навіть коли я їх не прагнув, сягали своїми коренями в пітьму жаги і вечорів, незнаних Альбертині. Колись, на самому початку, коли вона ще не крилася переді мною, вона сказала мені про одну з них: «Ач, яка мала гарнуля! Яке в неї чудове волосся!» Все, що в її житті будило колись мою цікавість, коли я її знав тільки в лице, і весь мій власний смак до життя зводився до єдиної цікавости: як Альбертина дознавала розкошів, як виглядала вона в товаристві жінок? Може це тому, що після їхнього відходу я залишався з нею наодинці, я був останній, я був її володар. Бачучи її вагання, чи варто проводити вечір з тою або з тою, її пересит якоюсь іншою, може почуття розчарування, хто знає, чи не потрапив би я висвітлити, звести до розумних меж ту ревність, яка мене мучила, бо бачучи Альбертину в такому стані, я міг би виміряти розкоші, спізнані нею, і визначити їхні межі.
Скільки утіх, якого гарного життя позбавила вона нас обох,
— казав я собі, — через дику впертість, з якою вона приховувала свій нахил! І коли я знов почав роздумувати, де чаїлася причина її упертости, нараз я згадав собі слова,
