Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Парижани плавом пливли до Сен-Дені, але до старого абатства доходили тільки поодинокі чи щонайбільш удвох — приятелі, аби захищати один одного. Врешті там же не абихто, а сам антихрист; за це промовляло майже все, бо як міг би хтось відлучений від церкви так довго вистояти проти всієї Ліги, іспанських армій, Філіппового золота і папського прокляття? Двоє небагатих міщан одного дня прокрались до монастирського саду, набравши з собою харчів, сховалися там і вирішили чекати, поки не побачать короля. І справді, та почвара з'явилася в ту ж мить, наче диявол, викликаний заклинанням, тільки що не в сірчаній хмарі. Він не має при собі навіть охоронців, і не в обладунку, й не при зброї; та й убраний не по-королівському. І вже знайшов нас, хоч не міг бачити крізь живопліт. Ні, таки щось тут нечисте.

— Величносте! Ми без ніяких лихих намірів.

— І я теж.

— Присягаємось, ми ніколи не вірили, ніби ви антихрист.

— Та й я не мав вас за таких дурнів. А тепер час нам познайомитися ближче. Адже нам, усім трьом, ще довго разом жиги.

На його знак вони вийшли з криївки, і незчувся він, як уже впали перед ним на коліна. Він добродушно посміявся з їхніх спантеличених облич, а тоді враз почав серйозно розпитувати про недавню скруту; а коли вони розповіли про якесь там борошно, що його справді добували на кладовищах, — тепер їм і самим уже в те не йнялося віри, — король заплющив очі й поблід.

Про цю зустріч вони потім розповідали безлічі цікавих, але ті допитувались не так про слова короля, як про його вигляд і поведінку. Чи він лихий, чи добрий.

— Він сумний, — заявив один з тих двох, що побачили його зблизька. Другий заперечив:

— Звідки ти знаєш? Він же весь час жартував. Хоча… Справді…— і той, котрий побачив у королі жартуна, затнувся.

— Хоча… Справді…— повторив, засумнівавшись, і той, котрому король видався засмученим.

— Він великий чоловік. — Щодо цього обидва були згодні.— Високий на зріст, не пихатий, такий простий, що аж страшно, еге ж, такий простий, що…

— Що хочеться подати йому руку, — докінчив другий. Перший збентежено мовчав. Він мало не прохопився, що вони падали королю в ноги.

Там-таки, в монастирському саду, король прийняв одного дня пастора ла Фея, що вів за руку якусь жінку під запиналом.

— Ми ввійшли непомічені,— такі були перші слова старого. Анрі не розумів, у чому річ; він перевів погляд з пастора на жінку, але запинало на ній було щільне.

— Непомічені і неждані,— квапливо відказав він, бо поспішав до Габрієлі.

— Величносте! Сину мій, — сказав старий. — Бог нічого не забуває, і, коли ми найменше сподіваємось того, він виставляє нам перед очі наші вчинки. І той, хто їх чинив, не повинен зрікатися їх.

Аж тоді Анрі зрозумів. Цю жінку він, певне, знав — бозна-де і в бозна-які дні. Марно він шукав якогось знаку на її неприкритій руці. Жодного персня; але пальці були набряклі й порепані від роботи. Він перебирав у думці імена, боячися, що за ним підглядають, і йому хотілось озирнутися на вікна будинку.

— Вона нашої віри, — сказав ла Фей і відгорнув запинало їй з обличчя. Перед Анрі стояла Естер з Лa-Рошелі; колись він кохав її, як і двадцятьох інших, і, може, палкіш, ніж десятьох із них, — хіба тепер вгадаєш? А зараз він ішов до Габрієлі.

— Пані де Буаламбер, як бачу. Ви дуже невдало вибрали час, пані, у мене невідкладні справи. — А сам думав: «Це ж неодмінно нашепчуть Габрієлі!»

Пастор ла Фей, з непокритою сивою головою, дуже рішуче:

— Придивіться краще, величносте! Люди нашої віри не втікають від свого сумління.

— А хто ж утікає! — Анрі вдав розгніваного, але помалу розгнівився й справді.— Я не втікаю, але в мене справи, і я не дозволю отак мене перепиняти. Навіть вам, пане пасторе.

— Величносте, придивіться краще! — наполягав пастор. І тоді в душі Анрі ніби опали крила: його не спонукали вже ні жадання, ні гнів. Перед ним, тепер уже справді нічим не закрита, стояла постаріла, хирлява, нужденна жінка; але ж колись вона будила в ньому любовний захват і надихала його силою. Він не пробився б так далеко, аж до розчинених брам своєї столиці, якби всі отакі не захоплювали й не надихали його. «Естер! Ось що з тебе стало… Ла-Рошель, фортеця над морем, міцна твердиня гугенотів, з неї ми вирушали на численні бої, як борці за сумління. Не треба, пасторе, метати в мене блискавками, — ми ж заодно. Це слушна мить…»

— Чого ви просите, пані? — спитав Анрі.

Він думає: «Це слушна мить для гугенотки Естер — стати мені перед очі такою нужденною. Я маю зректися своєї віри, зате я щасливий з Єзавеллю, що спокушає царя Ахава служити богу Ваалу. Але потім її зжеруть собаки. О, як скоро на красу падає відплата, і наша невдячність тьмарить її; цій Естер з Ла-Рошелі горе й злидні потьмарили обличчя!»

В цю мить він усе ж таки втік би, якби вона не заговорила. Кволим, хрипким голосом вона промовила:

— Величносте! Ваше дитя померло. Відтоді ваша скарбниця нічого не виплачує мені. Свої відштовхнули мене, я самотня і злидарюю. Згляньтеся!

Вона спробувала схилити коліно, але з великої кволості трохи не впала. Не Анрі — старий ла Фей підхопив її. Погляд його суворо блиснув, і Анрі відповів йому невтішним поглядом. А тоді пішов. Відходячи, він кивнув пасторові, ніби пообіцяв, що все залагодить. Він думав про це, поки простував переходами абатства, дедалі сповільнюючи ходу. «Що я наробив, і що я можу ще направити? Це ж найнепрощенніший приклад моєї безсердечності. Щоразу поплачу хвилинку і вже біжу до нової. Така й слава у мене, всі знають її, тільки я сам помічаю все останнім».

Йому справді ніби очі розкрились, і він здивувався, що з ним могло таке статись. Він пускав у світ жертви. Керуючись добрими засадами й слухаючись власного сумління, він мав би чинити інакше, бо з власного досвіду знав дуже добре, яке тяжке життя, і завжди потребував внутрішньої твердості — як у школі нещастя, так і на шляху до трону. Але за нашу твердість і стійкість ми мусимо платити, жертвуючи кимось. Анрі ще раз згадав Естер, бо йому не було де взяти тієї пенсії, яку він