Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

а коні стояли осідлані. Анрі мав намір трохи віддалитись від родини д'Естре, хотів воювати і їздити по країні без турбот. Проте від туги за Габрієллю, а ще від того, що мусив соромитись за неї, він важив своїм життям у шанцях під Руаном. Королева Англії дуже гнівалась на нього за це, як він довідався з листів свого посла Морнея. А тим часом багато дворян-католиків попереджували його, що не можуть довше чекати, поки він наважиться змінити віру. Бо Майєнн призначив їм останній термін, щоб вони перейшли до більшості. І вони могли зволікати лише доти, доки не зберуться Генеральні штати. Але нн було сумніву: ці штати оберуть королем тільки католика. І ось посеред усіх цих турбот Анрі бачить, що Дьєпським шляхом, погойдуючись, наближається якийсь паланкін. Він умить здогадується, хто це прибув до нього; серце його стрепенулось, але не з радості й палкого жадання, як тоді, коли паланкін з'явився вперше, — в «Йосафатовій долині». Відтоді сталося багато чого.

Він пішов до себе додому й дочекався її там. Габрієль, сама-одна, тихо ввійшла до кімнати.

— Величносте! Ви мене принижуєте, — сказала вона, сказала не як скаргу чи докір, сяючи своєю байдужою вродою, і він дивився на ту вроду з мукою в серці, як на щось утрачене. В її досконалості він відкривав риси, звабливіші за саму досконалість. Але обоє мовчали зі страху перед розмовою, яка мала відбутись. Анрі розгледів натяк на подвійне підборіддя. Ледь помітна зморщечка, видна тільки при певному освітленні, але яка безмірно мила!

— Я готовий відшкодувати вам за це, пані,— почув він власний голос, офіційний, наче звернений до чужої людини. Одначе вона відповіла по-давньому щиро, хоч і з гідністю.

— Як могли ви так немудро вчинити, — і похитала головою. — Чому ви не захистили мого батька й мене від нуайонців, що вже не хочуть нас поважати?

— Цього від них і вимагати не можна, — сказав він сухо, проте кивнув водночас на крісло, щоб вона сіла. Вона послухалась, але подивилась на нього ще суворіше:

— Ви самі в усьому винні. Чому ви не покарали зразу ж той зухвалий люд, що посмів зводити наклепи на пана д'Естре?

— Бо люди мали слушність. Куплене висіло в мого губернатора з усіх розпірок на одежі. У мене було таке почуття, ніби я сам це зробив.

— Ви наче дитина! Це в нього маленьке невинне дивацтво. Може, останнім часом воно трохи посилилось. Ми вже звикли до цього; я просто забула вас підготувати. Скільки разів уже моя тітка де Сурді їздила до крамарів та владнувала непорозуміння! До того ж звичайно це бувають якісь марнички.

— Ну, перстень — не марничка, — відзначив він і сторопів, глянувши на її прекрасну руку, що лежала на бильці стільця. На пальці блищав самоцвіт. Вона носить той перстень! — Я дивуюся, — сказав він, хоч у голосі його звучав скоріш захват. — Але поясніть мені, пані, навіщо моєму губернаторові дитячі іграшки.

Вона глянула па нього, і погляд її дивно змінився. Щойно ясний і прямий від гніву через завдані їй образи, він зненацька затуманився ніжністю. О, ця ніжність була не штучна, не напускна!

— Габрієль! — стиха вигукнув Анрі; вже підняті руки його враз опали. — Навіщо ці іграшки? — шепнув він.

— Для дитини, що скоро буде в мене, — сказала вона, схилила чоло й несміливо простягла до нього руки. Покірна й певна свого права, вона чекала поцілунку й подяки.

Під час другої зустрічі вона зажадала більше: щоб король призначив пана д'Еспре начальником усієї артилерії. Він повинен дати її батькові сатисфакцію, наполягала вона. Чому саме таку? Вона не пояснила. Анрі спробував перевести все на жарт:

— А що тямить пан д'Естре у використанні пороху? Адже Сіру вежу підірвав не він.

Підірвав ту вежу барон Роні, коли король облягав місто Дре. Роні, дуже вправний в обрахунках, володів і мистецтвом підкопів та фугасів. «Підкоп пана де Роні» — то був під час облоги Дре ходячий вислів, насмішка над марудними трудами честолюбного педанта. Шість днів і шість ночей минуло, поки він начинив грубезні мури Сірої вежі чотирмастами фунтами пороху. Весь кочовий двір разом з дамами зібрався дивитись на вибух і вправлявся в дотепах, коли спершу тільки повалило багато диму й почувся глухий тріск, а потім на цілих сім з половиною хвилин усе затихло. Здавалось, ученого войовника спіткала кара за самовпевненість; коли це раптом вежа в одну мить розкололася згори донизу, пролунав ще нечуваний грім, і вона завалилася. Ніхто не чекав цього, навіть обложені. Вони стояли на вежі, і їх загинуло без ліку. Кілька уцілілих отримали від короля по срібному екю. А Роні, який мав стати в Дре губернатором, знову відтіснили — насамперед тому, що він був гугенот. Його суперник, гладкий шахрай д'О, міг крім того пообіцяти королю ту частину громадських грошей, що не прилипне йому до рук. То як же міг він не стати губернатором!

Але принаймні посада начальника артилерії лишалась вільною, і Анрі постановив віддати її своєму Роні за заслуги. Цим він хотів його нагородити, коли ревний служака повернеться з міста й фортеці Руана, куди король послав його з дорученням сторгуватися про здачу міста.

— Красо моя кохана! — сказав Анрі Габрієлі д'Естре. — Люба владарко! — попросив він. — Не просіть у мене цього. Виберіть для пана д'Естре щось інше, що тільки спаде вам на думку, тільки не посаду начальника артилерії.

— Чи можу я послухатись вас у цьому! — відповіла вона. — Весь двір гордуватиме мною і моїм батьком, якщо ви не відшкодуєте нас цією посадою.

Може, така впертість пояснювалась вагітністю. Анрі поки що відбувся туманною обіцянкою, а сам негайно послав до Руана наполегливого листа панові Роні, щоб той поквапився. Нехай не шкодує грошей і будь-що-будь відкриє королю руанську браму. Може, Габрієль забуде про всю історію з посадою для батька, коли гордо вступить зі своїм вінценосцем-коханим крізь тріумфальну браму до столиці герцогства Нормандії.

А поки що королів лист виявився його послові вкрай потрібним. Так, коли б не цей лист, король взагалі міг би позбутися свого міста Руана, і його посол Роні — навіть життя.

Роні вже два дні сумлінно сперечався про ціну з паном де Війяром, що правив у Руані від імені Майєнна й Ліги, відкидав усі вимоги губернатора й твердив, що вони не до снаги королівській скарбниці. А тим часом уповноважені Ліги й короля Іспанії пропонували тому самому Війяру незліченні купи золота, погоджуючись на будь-які умови. Розважливий Роні був справжнім сином цих північних країв,